Казки бабусі Тетяни


Я тебе не розумію, – обурювався Чахлик. – То ти долаєш таку дале­ку дорогу, щоб поскаржитися на кота, а тепер починаєш його жаліти. Ну знаєш…

– Бо я вже пересердилася, і мені його шкода.


Все. Я йду його ловити. А як зловлю, то вже придумаю, що з ним робити.


Я піду з тобою.


Ні, мені твоїх жалощів не треба.


Ой-ой-ой! Котику, Мурчику, тікай! Що я наробила!

Та кіт, ясна річ, її не чув і, не чекаючи небезпеки, грівся собі на со­нечку, що проникало на галявину крізь розлогі крони дерев. Отут до ньо­го і підкрався Чахлик. Підкрався і піймав у свої кістляві, але дужі руки.
– А-а-а! Попався! Тепер я тобі…
Від несподіванки котик навіть пручатися забув. А коли згадав, то було вже пізно. Він закричав, занявчав, став кликати на допомогу. Та хто його міг порятувати? А, якщо хтось і міг би його врятувати, то боявся Чахлика. Хоч пропадай бідному котику.
Маруся може б і забула про ту свою пригоду або згадувала б її, як страшну казку, та якось, коли вона підливала свій квітник, хтось тихень­ко її покликав. Дівчинка оглянулася, але нікого не побачила.

Хто тут? – трохи перелякано спитала Маруся. Вона була вдома, та все-таки…

– Це я, заєць. Я осьдечки, в кущах. Скажи, дівчинко, ти – Муруся?


Мене взагалі звати Маруся, але один знайомий котик називав мене Мурусею. По-моєму, гарно і смішно. А ти, зайчику, щось хотів мені сказа­ти? Та не тремти так. Тут ніхто тобі кривди не зробить.


Біда, Мурусю. Баба Яга поскаржилася на кота Мурка Чахликові, а той кинув його у дупло старого дуба. Він би звідти вибрався, та лапки йому зв’язані міцним мотуззям. Тепер він несамовито кричить на увесь ліс, голодний і переляканий. Я б допоміг йому, та ми, зайці, по деревах лазити не навчені. Пропаде кіт. Шкода.

– Ой, бідний котик! Ходімо, зайчику. Але не біжи дуже швидко, щоб
я за тобою встигла. Бо я сама дороги не знайду. Ще здалеку дівчинка почула несамовитий нявкіт кота.

Котику, Мурчику, не плач. Ми йдемо тобі на допомогу, – гукала дівчинка, але котик явно її не чув і продовжував несамовито кричати. Ще б пак! Подумати тільки! Голодний і зв’язаний у дуплі. Хто його порятує?

Та порятунок прийшов, прибіг, пристрибав. І за недовгий час Маруся вже тримала котика на руках, горнула його до себе і заспокоювала, як могла, як уміла. Котик був знесилений і голодний. А ще йому боліли лап­ки, натерті мотуззям.


Котику, Мурчику, Нявчику, – голубила його дівчинка. – Я зане­су тебе додому. Тобі не можна залишатися в лісі. Моя мама полікує твої лапки. Я так поспішала, що нічого з собою не прихопила їсти. Ну, нічого. Потерпи ще трішки.


Ой-ой-ой! Все в мене болить. І голос болить.


Ну, все, все. Подрімай трошки, доки ми будемо йти додому.

Вдома Маруся розказала мамі про пригоди котика. Мама не дуже в таке повірила. Вона подумала, що її доня просто хоче взяти собі котика, для того й придумала всю оту казку.
«То, зрештою, нехай бере собі того котика, якщо їй так хочеться. Нічого поганого в тому немає. Нехай котик живе у нас». У кота і справді були потерті лапки, і треба було негайно їх змастити.
– Потерпи трошки, котику. Це конче треба.
– Дякую вам, – сказав котик. – Коли треба, я потерплю. Я терплячий. Коли котик заговорив, Марусина мама так і сіла на стілець і якийсь час не могла вимовити й слова.
«Оце так казка, – подумала жінка, та не сказала нічого. – А я не вірила. Ну що ж, доведеться визнати, що бувають розмовляючі коти. Тоді й Бабу Ягу треба визнати. І Чахлика. Так, Чахлика також».

Лапки у котика загоїлися. Котик дуже швидко освоївся і почував себе, як у себе вдома. Тимпаче, що тут була Муруся. Він залюбки пив молоко, їв котлети і навіть борщ. Господиня нахвалитися ним не могла. Тільки нікому не розказувала, що її кіт розмовляє. А навіщо? Ніхто і так не повірить.
Всі зажили гарно і дружно. Було літо, сонечко голубило всіх своїм теплом. Котик ніколи й не думав, що так добре мати свій дім, де тебе люблять.
А тим часом Чахлик надумався провідати Вільду та й заодно про кота розпитати. Цікаво ж. Певно, здох десь там у дуплі. Як же ж він здивував­ся, коли Вільда розказала йому, що кіт з дупла зник. Хтось таки його по­рятував. Розсердився Чахлик – аж страшно було на нього дивитися.

Та що ж тут у тебе робиться? Ти зовсім тут влади не маєш.


Не маю. То що я зроблю?


Ну, хто міг порятувати того кота? Не миші ж і справді його порятували.


Так. Думаю, що не миші.


А хто ж тоді? Не зайці, не лисиці, не вовки і не птахи. А хто ж тоді?


Хіба може… Ота дівчинка?


Яка ще дівчинка?


Та Маруся. Її ще кіт називав Муруся.


Муруся! Теж мені ім’я!


Це кіт її так назвав. Я тут ні до чого.


Мені здається, що ти взагалі ні до чого. Піду я того кота шукати. А заодно і ту… Мурусю.


А може ти краще не ходив би?


Боїшся! Шкода тобі їх!


Та я за тебе боюся, Чахлику. Щоб з тобою нічого не трапилось, – злу­кавила Вільда.


За мене нема чого боятися. Зі мною нічого не може статися. Я ж Чахлик Невмирущий.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + ten =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.