Казки бабусі Тетяни

Довго хлопець грав, а океан слухав. Слухав і морський цар, і русал­ки, і ще якісь чудернацькі істоти, про котрих хлопець і не чув ніколи. Осторонь стояв і Василь. Він теж слухав. Данило здогадався, що це він, по смутку в його очах.
«Але ж чому він такий молодий? Ну зовсім наче мій ровесник… А він би мав бути старим дідуганом… Гей, світку мій! А може тут у них час по­іншому спливає? Може ж таке бути… Я ж потрапив зовсім в іншу стихію. Може, доки я тут розважаю морського царя, на землі вже ціла вічність пройшла? Еге-ге! Треба скорше вибиратися з тієї халепи. Як там у нас кажуть? Не знаючи броду, не лізь у воду. А я поліз. Ще й у яку воду!»
І Данило перестав грати.
– Ну, царю, – сказав хлопець, – потішив я тебе, розважив трохи, а те­
пер ти з честю мене відпусти, як обіцяла мені твоя дочка. Морський цар зітхнув.

Не хотів би я тебе відпускати, та мушу, бо слово дав. Якої нагороди ти хотів би за свою гру і за те, що ти не побоявся до мене під воду в гості прийти. Хочеш – золота тобі дам, перлів, самоцвітів? Я знаю, що люди по­любляють весь цей блиск.


Ні, царю. Цей блиск мене не вабить. От, якби ти відпустив зі мною Василя, то я був би тобі довіку вдячний. Подумай сам: навіщо він тобі? Бачиш сам, що він однак не перестане любити свою Лександру.


Ой, хлопче, і знову ти маєш рацію. Сумно це визнавати, але так вже є… Послухай, я собі подумав… А чому б тобі не одружитися з моєю донькою? Хлопець ти розумний, вправний, бачу – сміливий. Перебрав би те моє царювання та й правив би собі морями і океанами. Я вже старий, прадавній, як море. Мушу тобі признатися… Нікому, тільки тобі… Ча­сом вже роблю щось не те і не так. Сам це розумію, та нічого зарадити не можу – старість. А ти б…


Е, царю, ми так не домовлялися.


Розумію, що не домовлялися. Я тобі пропоную, а ти вже сам вирішуй.


Відпусти мене, царю. А було б добре, якби ще й Василя зі мною відпустив.


Тату, ти обіцяв, – докинула своє русалочка.


Обіцяв, обіцяв, вертихвістко.


А до чого тут мій хвіст? Знаєш, що я того не люблю.


Цить, коли чоловіки розмовляють. І що за мода пішла? Дівчата у всі чоловічі справи встрявають.

– А я не просто дівчина. Я – царівна.


Ну добре, добре, царівна. Ти б краще нареченого собі вполювала. А то – царівна!

– А, як я його вполюю, коли він не полюється?
І зиркнула на Данила. У того аж на серці похололо.
«Ото, либонь, я влип» – подумав. Та все на хвилі дивився: чи не сходяться

часом? Ні, не сходилися. Так і стояли височенними стінами. Тільки здалека було чути, як шумів океан, десь хвиля об берег билася, і, либонь, штормило.
– Не полюється! Старатися треба. Батько б’ється, як риба об лід, а їй
хоч би що! І вже до Данила.

Ти собі навіть уявити не можеш, як мені важко з тим хвостатим кодлом. Я вже старий, а вони каверзують, не слухаються. І часи тепер на­стали, скажу тобі. Колись за царівну і півцарства хлопці на подвиги були готові. А тепер – за так ціле царство віддаєш – і ніхто не хоче. От, якби ти погодився. Дуже ти мені до вподоби прийшовся.


Не можу я, царю. Де вже там мені! У мене і своїх клопотів доволі.


Та знаю, знаю.


То я піду вже собі.
Цар зітхнув.


Що ж… Іди. Шкода мені, та нічого не вдієш. Слово дав.


А Василя ти зі мною відпустиш?


Василя?.. Ти розумієш, і відпустив би я його. Бо, що з нього тол­ку? Сумний весь час – аж дивитися остогидло. Та я вже до нього звик. Маркітно мені буде без нього. Хіба так: ти мені дудку, а я тобі Василя. Отак піде?


Гаразд. Згода. Але давай так: ми з Василем пройдемо на скельний острів, а тоді я твоїй доньці сопілку віддам. Бо я вашу царську вдачу тро­хи знаю. Казок наслухався. Ти часом і одурити можеш.

– Можу. Ясна річ, можу. Інакше я б і царем не був.


Ось бачиш. А я тебе не одурю, бо ти мене скрізь дістав би, навіть на скельному острові.

Посміхнулися, попрощалися та й хлопці пішли собі. Ідуть. Вгорі смуж­ка неба видніється, русалка їм дорогу від хвиль промітає.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 18 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.