–
Годиться, таточку, годиться. Я чув, що вона – красуня. Я хочу на ній женитися. І нехай вона оберне тебе на кого схоче, мені байдуже. Але я хочу мати за дружину Голубу Фею. Тільки її.

–
Чи не здається тобі, сину, що ти забагато собі дозволяєш?

–
Ні, не здається, любий таточку, не здається.

–
Тоді як припну тебе до вітряка, і ти будеш його замість вітру крути­ти, доки світу. І ніякої женячки. Я – твій батько, і ти мусиш мені коритися.

–
А от і не буду я тобі коритися. І не буду я того вітряка крутити. Я вже вмію вогнем пихкати, майже, як ти. Спалю того вітряка, втечу у царство казок, знайду Голубу Фею і візьму її за дружину. А потім вже вона оберне тебе на павука.

– А тебе на кого?

–
Мене? А навіщо їй мене на когось обертати? Я молодий і гарний, і літаю, і вогнем вже навчився пихкати.

–
Дурень ти. От що я тобі скажу. І дівчат ще зовсім не знаєш. Ти думаєш, Голуба Фея так і чекає, доки ти її посватаєш, і з того дуже втішиться?

–
Звичайно. А як же інакше?

–
Ну-ну. Хотів би я, щоб так і було.

Голуба Фея – це не проста дівчина, котру можна просто вкрасти. Тут треба було діяти обачно, щоб у халепу не вскочити. Послали поважних сватів, як годиться. Це ж таки фея. Батьки дали свою згоду. Бо хто хоче зі Змієм Гориничем заводитися? Сватам було наказано: привести Голубу Фею, нікого іншого. Мати плакала. Бо кому хочеться такого щастя для своєї доньки? А Голуба Фея не плакала, хоча й не тішилася. Вона при­думала, що їй робити. Влетіла в комин, вимастилася сажею і вилетіла з комина чорна, як галка. Літала над своїм подвір’ям та й собі сміялася, що ніхто її впізнати не може. Посиділи свати, почекали – нема нареченої. І куди зникла – ніхто не знав. Тільки літала над ними якась чорна фея. Але чорну фею їм ніхто не казав привозити. Так і поїхали ні з чим. А фея тим часом пірнула у тепле казкове море, змила з себе кіптяву – і стала знову голубою і прекрасною. Мати дуже тішилася, що донька все так гар­но придумала, а батько сказав:

– Ой, дочко, накоїш ти нам лиха. Чи можемо ми змагатися зі Змієм Гориничем та ще з його сином?
– Мусимо змагатися, якщо він такий нахаба. А що робити? Не хочу я
заміж за Змієнка. Не хочу – та й усе. І Голуба Фея тупнула крихітною ніжкою. А ж її мати посміхнулася. Минав час. У країні казок час теж не стоїть на місці. Тут вже й за­
були про те сватання. Голуба Фея забавлялася тим, що літала до людсь­ких дітей і навівала їм чарівні сни, тільки неодмінно добрі. А ще вона підливала свої квітники і тішилася, коли зацвітали її улюблені квіти. Мати інколи злегка докоряла їй:
–
Доню, я розумію, що ти – фея. Але ж не можна так. Пора дорослішати. Феї теж ростуть.