Казки бабусі Тетяни

Дівчинка принесла.


А тепер будемо чекати.

Та чекати довго не довелося. Чахлик став потихеньку підповзати до дівчинки і кота. Тут на нього і впали тенета. Спершу Чахлик нічого не зрозумів, а доки зрозумів, то й зовсім заплутався.

Та ви що! – спершу закричав, а потім став лагідно просити:


Відпустіть мене, я ж вам нічого поганого не зробив.


Бо не встиг. І мені, скажеш, нічого поганого не зробив? – сердито спитав Мурко.


Ну, перед тобою, котику, я завинив. Але це ж було давно. Навіщо старе згадувати?


Та можна б і не згадувати. А можна ще дещо згадати. Скажімо, як ти жив у селі Грушівка. Теж цікаво, хоч це вже й на казку не схоже.


А звідки ти знаєш?


Та знаю вже.


Прошу вас, не видавайте мене. Я більше не буду вас зачіпати.


Це ти вже обіцяв. І знову збрехав. Добре ти Чахликом влаштувався. Та до всього треба мати хоч трохи розуму. А ти його не маєш. Ну, чого ти до нас присікався? Ми ж тебе не займали.


Сам не знаю. За людьми скучив. Ви думаєте, у мене легке життя? Живу, як той вовкулака, у лісі, без комфорту, спілкуюся з усякою нечи­стю. Думаєте, мені легко?


То може легше відповісти перед законом за свою провину та й жити собі спокійно?


Страшно.


А хіба в лісі Чахликом бути не страшно?


Теж страшно. Бо не Чахлик я, не невмирущий, а старий Микита з Грушівки.

– А за що на мене злість тримав? За що мене хотів зі світу зжити?


З дурощів. Ти мені дуже дім мій нагадав. Колись і в мене чорний кіт був, такий самісінький, як ото ти. І Мурком звався. І така мене лють взяла. Повіриш? Я позаздрив тобі.

«От кіт, – подумав я. – А живе по-людськи. А я нуджу світом. Нема мені на цім світі ні місця, ні прихистку». З тої люті і заздрості я таке з тобою вчинив. І досі соромно.
– А до Мурусі чого занадився? Нащо дівчинку лякаєш?

Та не лякаю я її. Просто надивитися на неї хочу. Десь там у Грушівці і мої внуки ростуть. Засинають без дідових казок…


А дід у казку бавиться. Чахлика Невмирущого з себе вдає. Артист! Як нечисть розгадає, що не Чахлик ти зовсім, тут тобі і гаплик.


Сам знаю. Відпустіть мене, діти. Нехай я вже собі піду.


Якщо чесно, то дуже не хочеться тебе відпускати.


Ти ж не Чахлик, а кіт, а Маруся не Вільда, а добра дівчинка. То відпустіть мене. Нехай я вже собі піду.


У Грушівку?


А що я там забув?


Онуків своїх забув.


Так. Онуки… Може й справді піти у Грушівку, все розказати – і не­хай роблять зі мною все, що хочуть. Хоч трошки пожити людиною. А то – Чахлик! Невмирущий! Та який я невмирущий, коли смерті боюся, ледь не лусну. Миша зашкряботить – а в мене думка: за мною прийшли. І так рік за роком. Хіба ж то життя?

Вивільнили Чахлика з тенет, Маруся борщу винесла. Наївся Чах­лик – і очі в нього подобрішали. Він став схожий на звичайого старень­кого дідуся. Подякував він за хліб, за сіль – та й пішов. Либонь, таки у Грушівку. Кажуть, не судили його зовсім, бо давно це було. Забулося, простилося, і став він жити з дітьми та внуками своїми. А Чахликом так і залишився: і старі, і малі його Чахликом називали.

комПик

Хлопчик Компик жив у своєму комп’ютері. Такі хлопчики були в кожному комп’ютері. Вони мали слідкувати за порядком, викидати всяке сміття, що накопичувалось в процесі роботи. Його наставником був дя­дечко Віндовс. Він мав його беззаперечно слухатися. Дім Компика, тобто комп’ютер був ненайновіший, але ще цілком пристойний. Якось він захо­див у гості до другого Компика, так у того дім – справжня руїна.
– І як ти тут живеш? – дивувався Компик. – Таке дрантя давно вже треба викинути на смітник.
– Господар не викидає. А я що зроблю? У нього нема грошей, щоб ку­пити новий комп’ютер.
І Компик зрозумів: дуже зле, коли нема грошей.
Життя комп’ютерного хлопчика сумним не назвеш. Бігає собі по
інтернету, заглядає скрізь, куди може й не слід, віртуальних зайців ло­вить за вуха, пустує собі. Інколи людям маленькі капості робить: псує що­небудь, робить так, що комп’ютер раптом зависає. Людина туманіє біля того комп’ютера, шукаючи причини, а Компик регоче собі – аж за курсор тримається. Треба ж і йому трохи розважитися. Вночі, коли всі сплять, Компик, осідлавши Комп’ютерну Мишку, скаче собі по просторому людсь­кому помешканні. Ото роздолля! Але, коли уривається терпець дядечкові Віндовсу, тоді буває Компику непереливки. Заганяє тоді Дядечко Віндовс Компика в який-небудь поломаний комп’ютер – і сиди собі там. Без гри, без інтеренту, без пустощів.

Спілкуватися з людьми Компику категорично заборонялося. Та він ніколи тієї заборони не дотримувався. Особливо, коли в комп’ютері з’являлися діти. Тому язик покаже, тому гру зіпсує. А нещодавно в комп’ютер зайшов Сергійко. Хлопчик Компику відразу сподобався. Тол­ковий, тямковитий, до комп’ютера ставиться серйозно, не те, що інші. З таким Компик би дружив, та йому не можна. А чому не можна – того Компик ніяк не втямить. Дружили б собі комп’ютерні хлопчики з людсь­кими. Що у тому поганого? Але Дядечко Віндовс про таке і чути не хоче.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seven + nine =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.