Казки бабусі Тетяни


Я не хочу, щоб ти плив до річки Горинь. Не хочу!

І дівчинка стала гірко плакати. Її плач був не зовсім схожий на плач дитини, а скоріше був схожим на крик водяного птаха. Аж моторошно стало рибалці, хоч надворі був білий день.
«А втім, – подумав собі Максим, – нічого дивного тут нема. Дівчинка жила у воді».

Не плач, Хвилько. Ну… Не плач. Гаразд, ми не попливемо до річки Горинь. Але скажи мені, будь така ласкава, що ж мені з тобою робити? Хіба знову у воду тебе кинути?


Ні, не треба у воду. Тут у тебе так тепло. Я ще ніколи не відчувала та­кого тепла. І канапки твої смачні. Було б найкраще, якби ти взяв мене собі.


Собі? Я про те й не подумав.


Бачиш… А я подумала. А знаєш чому?


Ні, не знаю.


Бо ти дуже гарний. Я не раз спостерігала за рибалками, але такого, як ти, бачу вперше. І очі у тебе такі… Добрі.


Все це ти добре придумала. Але я вже маю дві донечки.


То й що? Маєш дві, а будеш мати три. Хіба ж це зле?


Але ж це складно.


А що ж тут складного? На одну донечку більше. Всього на одну донечку!

– Так, але це може не сподобатися ні моїм донечкам, ні моїй дружині.


Пусте. Я їм неодмінно сподобаюся. Я не можу не сподобатися. Я ж гарненька, правда? Навіть баба Кося казала, що я гарненька. А вона мене не любила.


Морока мені з тобою. Та вже що?.. Пливемо додому, а там побачимо. Може й все гаразд буде. Якщо чесно, то мені не хочеться з тобою розлуча­тися.


І мені з тобою теж не хочеться розлучатися.


Ти така ще маленька, а дуже розумна.


От бачиш. Отже, бери мене собі.


А твоя мама?


А що мама? Вона й не помітить, що мене нема. За мною сумуватиме хіба що маленький пічкурик. Ми з ним гарно бавилися.

– А як же ви бавилися з маленьким пічкуриком?


А так. Він давав мені себе зловити, а потім я його відпускала. Він добре знав, що я йому не причиню зла, тому й давався мені до рук. Коли маленький пічкурик тріпався у мене в руках. Підпливала зубаста щука, клацала зубами і казала:

– Віддай мені пічкурика.


Ану пливи собі геть, – казала я і непомітно впускала пічкурика зовсім в інший бік. Щука на мене тоді дуже сердилася.


Ти все це так цікаво розказуєш, ніби якусь незвичайну казку. Ти моїм дівчаткам теж будеш розповідати?


Буду, якщо вони захочуть слухати.


Захочуть. Вони люблять казки.


Але ж це не казка, а моє життя.


А воно в тебе – як казка.

Рибалка прив’язав свій човен, взяв свій вилов, рибальські сансті і маленьку дівчинку, закутану в його кирею, та й пішов додому. Дівчинка щось жебоніла, а він думав собі:
«Такого вилову у мене ще не було. Як же мої до такого поставлять­ся? Чи не розсердиться дружина? А мати що скаже? Ну… Побачимо. Що вже тепер?..»
Хвилька виглядала з-під Максимової киреї. Їй все було цікаво. Там у воді вона такого не бачила. О, а це що таке? Кури! Півник! Який гарний півник! А який горластий! А чого він так кричить? Рибалка каже, що це півник так співає. Гарно співає. Ну, школяриків Хвилька бачила. Вони проходили біля річки. Камінчики у воду кидали. Замалим у неї не влу­чили. Вони її не бачили. Вона сховалася. Так баба Кося її навчила, що від людей ховатися треба. А от від того рибалки Хвилька не сховалася. Не захотіла. І добре зробила.
«О, здається, ми вже прийшли. Як тут гарно! А квітів скільки! А он, здається, хата… Така чепурненька. Невже я тут буду жити?» Хвилька ні на мить не сумнівалася, що вона таки буде донькою того рибалки. А Максим тим часом зайшов до хати і з порога гукнув:
– А дивіться-но, кого я вам приніс. Такого вилову у мене ще не було.
І поставив перед зачудованою дружиною, матір’ю і двома дівчатками маленьку Хвильку.


Звідки це у тебе? – здивувалася дружина.


З води виловив.


Не вигадуй. Таку маленьку дитину з води? Хто ж її туди кинув?


Татко не вигадує, – вступилася за рибалку Хвилька.

– Ніхто мене у воду не кинув. Я там жила. І Хвилька повторила всю свою розповідь від самого початку. Всі її за­ворожено слухали, як найцікавішу казку. А рибалка думав собі:
«Ця дитина вперше назвала мене татком. Якось відразу. Вона впевне­на, що так буде. А я? Я не дуже впевнений. Ось зараз моя дружина Маруся щось скаже, і від того, що вона скаже, буде залежати все. І доля Хвильки також. А доньки… Христя – та ще нічого. Вона м’якша і добріша. А Окса­на? О, ця має крутий норов. Хоч і вона добра, та все ж…»
Слухали вони, слухали ту дивовижну казку і раптом дружина сплес­нула руками і сказала:

Боже мій! Дівчата, що ж ми з вами такі роззяви! Розвісили вуха і слухаємо. А дитина ж гола стоїть. Їй же холодно.


Не холодно, не холодно, – засміялася Хвилька.


Я ж у воді звикла до холоду.


Але найперше ми тебе гарненько скупаємо.


У воді я тільки те й робила, що купалася.


Е, то не те. Ти зараз побачиш. А головне – не бійся. Зараз ти будеш митися у теплій воді. Христино, Оксано, напустіть у ванну води. Тільки, щоб негаряча була. Хвилька не звикла.


А плавати там можна буде?


Ну… Місця малувато для плавання.

Жінка задумалася. Все б нічого. Дівчинка – як дівчинка. Маленька, гар­ненька. От тільки волосся. Воно було довге і закудлане. Аж страшно робилося.

Що ж робити? Чи його відразу стригти?.. Шкода. Спробуємо розчеса­ти. Та не знаю, що з того вийде… Тебе хто-небудь коли-небудь розчісував?

– Ні, а що це таке?


Помиємося, а потім побачиш. Доветься трохи потерпіти, я буду дуже обережна, та все-таке це не дуже приємна процедура.


Це наче дядечко рак щипає?


Та ні. Ну, пішли.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − 2 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.