–
І зовсім я тебе не надурила. Хіба ти питав мене, чи я Голуба Фея? Ні, не питав. Якби запитав, то я б тобі сказала. Ти тільки питав, чи згідна я вийти за тебе заміж. Адже так? Ну скажи, ти ж нічого не питав мене про Голубу Фею?

– Не питав. Ти ж була голуба.

–
То й що? Ми з сестрою вирішили пофарбуватися під Голубу Фею. Це зараз модно. А ти купився – от і все. А заміж за тебе я погодилася вийти, бо я тебе давно люблю.

Чахленко, спантеличений і розгублений, виглядав дуже жалюгідно і смішно. До молодят підійшов Олейко.

–
Чого ти, Чахленку? Ти глянь на свою наречену. Та ж вона гарна, як сонечко. А що не фея… то вже вибачай. Маленькі дівочі хитрощі. Дівчина хотіла бути гарною. Хоча вона і так гарна. А Голуба Фея однак вже на­речена Царенка. Другої феї нема. Так що святкуй своє весілля і будь щас­

ливий. Не будеш же ти ганьбитися перед королем і розказувати всім на сміх, як ти пошився в дурні. За таке король може розгніватися. Та й бать­ко твій, наскільки я знаю, хотів таку невістку.

–
Втіха велика! Мати за жінку бабу Ягу! А теща? Це ж жахіття – мати таку тещу.

–
Я ніколи не буду бабою Ягою. Я ніколи не буду літати ні в ступі, ні на помелі, ні ще на чомусь іншому. По-перше: я боюся висоти, а по-друге: мене ніколи не вабила мамина професія.

Махнув рукою Чахленко та й повів свою наречену у танець. Олейко полегшено зітхнув та й пішов до Змієнка, що все ще розгублено стояв і ди­вився на свою беззахисну наречену, з якої дощ також змив фарбу Голубої Феї. Розмова майже повторилася. Коли і ця пара закружляла нарешті у ве­селому танку, Олейко вже подумав, що його робота на сьогодні скінчилася. Може і він нарешті відпочине та розважиться. Окинув поглядом площу – і побачив, що стоять і про щось наче сперечаються Оля і маленький принц.
– А що ж там у тих? – занепокоївся Олейко. – У них же наче все гаразд. Підійшов ближче.
–
А у вас тут що за проблеми? – запитав, посміхаючись. – Либонь, дощ не завдав вам шкоди?

–
Ні, не завдав, – сказав заклопотано маленький принц. – Та пробле­ма все ж є. Оля сумує, що на її весіллі нема батьків. Чи не можна якось…

– Без проблем. Через мить вони будуть тут.
Олейко вже хотів зникнути, але Оля притримала його за рукав.

–
Тільки… тільки ви їм якось це поясніть, щоб вони не перелякалися. І нехай зберуться.

– Добре. Тоді будемо не через одну, а через дві миті.
Та й щез Олейко. А по дуже короткім часі на Карнавальній площі стояли і розгублено роззиралися довкола Олині батьки. Молодята їх привітали, однак не могли зняти чи розвіяти їхньої розгубленості. По­садили батьків на почесне місце, а тут саме встав король, аби привітати молодих. А короля годилося слухати. Промова була, як годиться, з привітаннями, побажаннями. А під кінець король сказав:
– А тепер нехай здійсниться найзаповітніша мрія кожної нареченої, щоб всі пам’ятали, що вони в казці.

Чарівники чаклували, всі посміхалися, плескали в долоні. Ще мить – і біля кожної нареченої з’явилося, як вродилося, те, про що вона найбільше мріяла. Біля близнючок баби Яги – скрині з посагом, біля Голубої Феї – квітник з такими квітами, яких ще досі ніхто не бачив. А біля Олі – вели­кий білий кінь з добрими очима.
–
Люба моя, – здивувався принц, – то ти мріяла про коня?

–
Так. То була моя давня дитяча мрія.

Гриміли оркестри. Всі веселилися до самого ранку. Чотири весілля разом – це вам не жарти. Такого не пам’ятали старожили. Нарешті по­тихеньку стали розходитися, щоб хоч трішки заснути, а потім братися до своїх справ. А ви як думали? У казковому світі у кожного є також свої справи. Щоб жити у казці, її треба творити. До Олі підійшли її батьки і мама сумно спитала:
–
Тепер, Олю, ти житимеш тут?
І їй на очі навернулися сльози.

–
Ні, мамо, ні. Ми будемо жити у Львові.
І мамине обличчя засяяло посмішкою.
Кажуть, що вони й досі живуть у місті Львові: чи то на вулиці Пасічній,

чи на вулиці Медової Печери. Придивіться уважніше. Може ви їх впізнаєте. Вона казково гарна, а він з нерозлучним своїм м’ячем. І не здивуйтеся, коли на ваше привітання він вигукне:
–
Гол!
І підкине свій м’яч вгору. Він нізащо не признається, що він – принц.

–
Який принц? Хіба у Львові живуть принци?
Але ми з вами знаємо, що це справжнісінький принц.

Цвірконя, або різноПерка

Хлопчик Данилко любив майструвати годівнички для пташок. Він порозвішував їх у своєму садку і не забував за них: кожного дня обходив свої годівнички, насипав зерна всякого, круп, насіння, а для синичок окремо сало розвішував. Нехай ласують. Тільки, щоб несолоне було, бо інакше синичкам може зашкодити. Стояв Данилко віддалік та й дивився, як пта­хи ласують, і посміхався: гарно йому було. Інколи в садок виходила й Да­нилкова мама. Вона теж дивилася на птахів і теж посміхалася.
А одного разу хлопчик так і завмер: до його годівнички прилетіла ди­вовижна пташка, у якої кожне перо було іншого кольору. Всі пера якось по-особливому світилися.
–
Різноперка, – пошепки сказав Данилко. Таке ім’я пташці він сам придумав, бо такої пташки він ще ніколи не бачив і не міг знати, як вона називається. Хлопець стояв і боявся поворухнутися, щоб не наполохати Різноперку. Наступного ранку Данилко покликав у садок маму.

–
Мамо, ходімте, подивитеся на небачену пташку – Різноперку, що прилітає до наших годівничок. Ходімте. Може вона сьогодні знову прилетить.

– Що ж там за пташка така?

–
Не знаю, мамо. Я ще такої не бачив. Хоч би вона тільки сьогодні прилетіла. Дуже хочу, щоб ви її побачили.

Вони стояли, дивилися і чекали. Довго та пташка не прилітала. Да­нилкова мама вже хотіла йти, бо ж роботи в неї – аж пищить, ніколи і в гору глянути.
«А може все це нафантазувалося Данилкові? – подумала мама. – У дітей таке буває. Казки люблять». Та Данилко в ту мить стиснув їй руку – прилетіла! І мама забула про всю свою роботу і про все на світі. Вона за­вмерла, стояла і дивилася.
«Як ту пташку Данилко назвав? Різноперка? Що ж… У неї й справді кожна пір’їнка іншого кольору. А кольори які! Дивовижні! А може це жарптиця?» – подумала мама. Але ще нічого не встигла сказати, бо пташ­ка раптом пурхнула від годівнички і сіла на гіллячку зовсім близько від них. Сіла і заспівала. Та так заспівала, що ні Данилко, ні його мама не чули ще такої пісні.
–
Цір-р-рконя! Цвір-р-рконя!