Казки бабусі Тетяни


Тю! Та це ж Вухань! Здоров був, друже-брате! Радий тебе бачити. Вибачай, що загавкав. Служба моя така.


Та я розумію.


А що ж тебе до мене привело? Либонь, щось пильне .


Та куди вже пильніше. Розумієш, лисиця до мене занадилася. При­ходить та й приходить. Виманить мене з хати по глупоті моїй та й гро­зиться мене з’їсти. Ледве від неї викручуюся. Та боюся, що вона якось-та­ки мене вполює – і не будеш ти мати приятеля Вуханя. Подумаю – і так мені стане жаль себе та й тебе, друже, що хоч плач. То от прийшов до тебе за порадою. Ходи, Рябче, до мене. Нічого від тебе не треба. Лише гавкнеш раз чи два в моїй хатинці, коли лисиця прийде. Решту я їй сам поясню, що і як.

Рябко почухав ліве вухо правою лапою.


Та воно можна. Це не важко. Що ж тут такого? Одна біда: господар вже кілька ночей мене не відв’язує. А що йому скажеш? Він – господар. Як тільки відв’яже, мусить же він колись мене відв’язати, то я й чкурну. І відразу до тебе.


А знайдеш?


Ясна річ, що знайду. Хіба ж я не пес?

Тієї ж таки ночі Рябко був уже у Вуханя. А на ранок і лисичка тут як тут. Під вікном зайчикової хатки. Як вродилася.
– Доброго ранку, сусіде. Чи не можна у Вас…

Гав, гав, – обізвався Рябко. – Хто там галас здіймає та спати мені не дає? Гав, гав!

– Ой! Що це у Вас?


Та це кум мій Рябко у гості забіг. Поживе трохи. Подихає свіжим повітрям. У нас жек тут, як на курорті.


І тобі не страшно? Заєць і пес в одній хаті. Знаєш…


Нічого. Живу ж я по-сусідству з лисицею.


Гав, гав, – знову обізвався Рябко.


Ой, аж мороз поза плечі.


Ну що ти! Мороз поза плечі! У тебе таке хутро, що і взимку мороз не пройме.

– Знаєш, а від собачого гавкоту в мене перестрах.


Та ні. Рябко – пес мирний. Що правда, до лисиць небайдужий. Таку колекція лисячих хвостів зібрав, що й мисливці дивуються.

– Ой! Пішла я вже.


Чого так? Зайшли б, з моїм кумом познайомилися б. Ви щось, ли­бонь, хотіли?

– Та це я так. Іншим разом, сусіде.
Та й гайнула геть, тільки хвіст замаяв. Прибігла додому та й вирішила:


Не треба мені такого сусідства. І сну собі не знайду через Вуханево­го кума. Хай йому грець!

Та й перебралася жити на другий кінець лісу. Рябко і Вухань довго сміялися, як вони лисицю налякали.

Дякую тобі, Рябче!


Та що там! Дрібниці. Коли що – приходь. А зараз я вже побіг, бо

мене, мабуть, господар шукає. Приятелі попрощалися та й розбіглися по своїх справах.

як ПеремоГти зЛо

В одному селі жила собі дівчинка Оленка. Не було в неї ні батька, ні матері, ні братика, ні сестрички. Сиротою росла. Маленьке дівчатко було, а таке роботяще, що всі дивувалися. Тому корову попасе, тому дитину по­бавить – отак і заробляла собі дівчинка на прожиток.
А ще Оленка дуже добра була. І йшла вона якось додому. Несла собі на вечерю кухоль молока і окраєць хліба – свій заробіток. Коли дивиться – а на узбіччі під кущиком двоє голодних кошенят плачуть. Маленькі, безпорадні. Чи їх викинув хто, чи мама киця загубила. Жаль стало дівчинці маленьких кошенят. Розмочила вона хліб у молоці та й нагодувала їх. Вони повеселішали, перестали плакати, вклалися на травичку та й замуркотіли.
А ще якось допомагала Оленка жінці поратися на городі. Вдячна гос­подиня дала дитині кілька морквин. Несе Оленка свій здобуток додому, а назустріч їй зайчик біжить.
– Дівчинко, дівчинко, – каже куцохвостий. – Чи не дала б ти мені хоч одну морквину? Я вже три дні роздобути нічого не можу, а вдома у мене діти маленькі.
Віддала Оленка свій заробіток і пішла додому, радіючи, що маленькі зайченята не будуть голодні.

А то йшла якось дівчинка додому та й несла у хустинці кілька чер­ствих пиріжків.
«Ото розмочу, – думала дівчинка, – та й повечеряю».
Коли дивиться – край дороги дідусь сидить. Старий-старий. На посох сперся, а очі в нього сумні-сумні, аж жаль дивитися. Підійшла, заговорила:

Ви, дідусю… Може, у Вас що болить? Може я зможу чимось Вам до­помогти?


Ні, дитино, нічого в мене не болить. Просто я з учорашнього дня у роті і скибки не мав.


Є у мене, дідусю, кілька пиріжків. Правда, вони черственькі. Але може якось розмочите та й з’їсте.

– Дякую тобі, добра дитино. А ти ж як?


Та я, дідусю, нічого. Я обідала. Мені господиня вчорашнього борщу вділила. Виносила собакам – то й мені вділила.


Нехай їй Бог заплатить. І тобі також. Бог вимірює людську доброту і кожному платить: хто що заслужив.

Все це не тепер було, а в давні часи. Напали на те село вороги краю нашого. Хто міг, боронився, аж доки не загинув. Хто старший і був при силі – втік, а Оленку впіймали та й поневолили. Везуть дівчинку горами, лісами та широкими степами. Плаче Оленка, та нема кому її порятува­ти. Заночували у долині біля потічка. Наплакавшись та натомившись у дорозі, задрімала дівчинка. Коли чує, чиясь маленька лапка її за плече торсає. Спершу аж злякалася. А коли придивилася – аж то заєць.


Я не простий заєць, а заячий король. Ти колись допомогла моїм підданим, а зараз я допоможу тобі. Ось на тобі хустину моєї матері. Як пов’яжеш собі на руку, то станеш невидима для ворогів. Так ти сховаєшся від своїх напасників і будеш на волі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.