–
Вимовляє, – тихо сказав Данилко.

–
Так, вимовляє. Цвірконя. Це її так звати чи що?

–
Мабуть. Тихенько, тихенько. Щоб не наполохати.

–
А вона, здається, зовсім нас не боїться.

–
Розуміє, що ми їй кривди не зробимо.

–
Ой, Даниле, глянь, коршун! Він летить сюди. Тікай, Цвірконя.

А пташина несподівано пурхнула до Данилка, сіла йому на плече і перелякано сказала-проспівала:
–
Заховай мене, хлопчику. Це мій ворог полює за мною.

–
Сюди, сюди, до мене під куртку, – не розгубився хлопчик.

Аж тут і коршак зробив коло і кинувся прямісінько до Данилка, аж мати злякалася. Хижак закричав-заговорив:
–
Віддай мою здобич. Вона моя!

–
Неправда! Ти її не вполював, і я тобі її не віддам.

–
Віддай, а то гірше буде. Ця пташка належить мені.

–
Вона не належить нікому. Вона вільна.

–
Ні, це моя здобич, і вона належить мені.

– Тоді ти – моя здобич і належиш мені, – гукнув Данилко і обіруч схо­пив птаха за крила. На таке коршун не сподівався. Він рвонувся, страшно закричав, та хлопчик був не з лякливих і тримав хижака міцно. Данилко не злякався, зате злякалася його мама. Вона стояла з дрючком в руках, готова боротися, захищати свого сина і ту маленьку пташину Різноперку, що принишкла у нього під курткою.

– Даниле, відпусти його. Аби він тобі нічого не зробив.
–
Не зробить, мамо. Я хочу, щоб він назавжди забув дорогу в наш садок.

– Забуду, забуду. Тільки перше тобі очі виклюю і розтерзаю Цвірконю.

–
Ах, ти ж, негіднику! Тоді я тебе зв’яжу і в клітку посаджу. Несіть, мамо, якогось мотузка, аби я міг його зв’язати. Ох, і класне пугало з нього вийде. Ще може щось навіть заробимо. Оце здобич – так здобич.

– Відпусти його, Даниле. Нехай летить собі.
Бачить коршун, що йому ніяк не вирватися з міцних хлоп’ячих рук, та давай проситися.
–
Відпусти мене, хлопче, нехай я полечу собі. Я нічого тобі не зроблю. Ні тобі, ні тій дрібноті, що з неї ні наїдку, ні втіхи. Теж мені здобич!

–
Ну, лети. Але тільки на цей раз відпускаю я тебе безкарно. І пам’ятай: ще раз прилетиш – все пір’я вискубу, тоді знатимеш, розбійнику.

Та й відпустив коршуна. Той злетів у небо, ще зробив кілька кіл, див­лячись пильно вниз, а потім голосно крикнув та й зник з очей. Данилко з мамою ще трохи почекали, чи не повернеться хижак, а потім Данилко розгорнув свою куртку.
–
Ти жива, Цвірконя?

–
Ой, – писнула пташка. – Я ледве не вмерла від страху.

–
Ну… Полетів твій напасник. Не бійся.

–
Дякую вам, люди добрі. Якби я могла, я б віддячилася щедріше, а так…

–
Що ти, що ти, Цвірконя. Живи собі у нашому садку і рятуйся у нас, коли біда, – сказала Данилкова мама.

–
А я, хлопчику, чула… Я чула, як билося твоє серце. І я подумала: добре, що у цього хлопчика є серце.

Цвірконя сіла на гілку та й заспівала свою найкращу пісню. Поспівала отак, славлячи сонце і небо, і тих добрих людей, а потім сказала:

–
Цей коршун – то злий чарівник. Доки він коршуном літає, його чари втрачають свою силу. Тоді він страшний як хижак. Але бережіться, щоб

він в людській подобі не зайшов у ваш дім. Тоді він може накоїти лиха. І не передбачиш, що йому до голови прийде. Та я вас від нього спробую за­хистити. Ось вам дві мої пір’їни. Носіть їх з собою. Перед тими пір’їнами він безсилий.
Кинула дві кольорові пір’їни та й полетіла собі. Майже щодня прилітала Цвірконя до їхньої годівнички. Коршун більше не з’являвся.
– Він вичікує, – казала Цвірконя, наполохано оглядаючись.
–
Вичекає, вичекає, коли ми втратимо пильність, та й прилетить. А, як прилетить, то буде пантрувати за мною, аби мене вполювати.

–
Не бійся. Ми з мамою нікому не дамо тебе скривдити, – запевнив Данилко.