Казки бабусі Тетяни

І коник дихнув на дівчинку і стукнув копитцем. Тільки тепер Оля побачила, що у коника копитця не прості, а срібні з золотими підківками.
– Ой, конику! А ти і справді казковий.
– А ти ж як думала? Іго-го! Сідай скорше, бо ніч на місці не стоїть. А нам ще до ранку треба повернутися. Сідай і нічого не бійся. Тільки міцніше тримайся за мою гриву. Бачиш, яка вона у мене густа та пишна? Із-за неї мене Гривастиком назвали. Ну, сідай. Та вниз не дивися, щоб голова не запаморочилася.
Ви коли-небудь літали попід хмарами? Ні? І я не літала. Але Оля мені розповідала, що це дуже цікаво. Летиш, як маленька зірочка, а дов­кола ніч. Головне – вниз не дивитися. Тоді і не страшно зовсім.
Але подорож тривала недовго. Коник з дівчинкою дуже швидко опи­нилися в країні казок. Опустилися вони на галявинці саме перед будин­ком, де жила голуба фея. Тут зібралося багато казкових жителів, і всі кон­че хотіли поспілкуватися з дівчинкою з людського світу. Їм дуже кортіло знати, чи дівчинка читала їхні казки. Голуба Фея заборонила всім бабам Ягам, вовкам, драконам, злим чарівникам і близько підходити до тієї га­лявинки, і вони за те на неї образилися.
– Хіба ми не знаємо, що таке гостинність? – сказала баба Яга.
– Ми гостям ще ніколи кривди не робили, – обурено казав дванадця­тиголовий змій.
– Ми також жителі казкової країни, а якась маленька Голуба Фея
хоче нас позбавити наших законних прав. Без нас і казка – не казка. Тут наперед вийшов Іван Царенко зі своєю могутньою палицею.
– Ще одне слово про Голубу Фею – і ви скуштуєте моєї палиці. Тут-таки всі замовкли, а голуба Фея лагідно сказала:

– Ну як ви не розумієте? Ви можете дівчинку просто перелякати. А я – фея дитячих мрій і добрих снів. Я такого не можу допустити. Дівчинка любить казки, і я хочу, щоб їй у нас сподобалося.
Отже, Гривастика і Олю зустрічали всі добрі сили казкового світу. До Олі підійшла Попелюшка.
– Олю, хочеш, я дам тобі поміряти свої кришталеві черевички? Якщо
вони тобі підійдуть, то я тобі їх подарую. Але черевички на Олю були ще завеликі.
– Ну, нічого, не сумуй, – сказала Попелюшка, – твоя ніжка підросте – і я неодмінно подарую тобі свої черевички. А потім в тебе закохається принц. А може він ще й раніше закохається.
Дівчинка засміялася.
– Я ще зовсім маленька. Я ще навіть не ходжу до школи.

Це нічого. Принц також ще малий. Але ти неодмінно виростеш, і принц також.

Тут на галявину вийшов Кіт в чоботях. Він поважно так пройшовся перед дівчинкою.


Ой, котик, – зраділа Оля, – а можна його погладити? Я дуже люблю котів.


Мене можна погладити, – сказав Кіт в чоботях. Мене можна навіть взяти на руки. Я не дряпаюся і не кусаюся. Я дуже чемний і лагідний кіт.

Й Оля взяла на руки Кота в чоботях, а всі на них дивилися і посміхалися. Але раптом все заворушилося, захвилювалося.


Принцеса Даринка! Принцеса Даринка! – загукали всі. Кіт побіг її зустрічати. Дарина їхала верхи на своєму улюбленому коні. В руках принцеса тримала дивовижну квітку, від якої маленькими промінчиками розходилося світло.


Всім привіт, – привіталася Дарина. – І тобі, дівчинко. Я чула про тебе і захотіла сама тебе побачити і подарувати тобі ось цю квітку.

– Мені? – здивувалася Оля.


Тобі. Ця квітка жива. Вона ніколи не зів’яне і буде тобі доброю по­радницею. Коли ти не знатимеш, як тобі вчинити, спитаєш у квітки. Якщо її світло погасне, значить, ти робиш щось не так.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.