Казки бабусі Тетяни


Дурнем жив, дурнем і здох.
Та й перестав про нього думати. А тут він і на поріг.


Здоров, сину, – наче й не здивувався батько.


Ага, здоров! Ледве зі світу не пішов, а тобі й байдуже.


Чекай-но. А хіба ж не я тебе застерігав, що це небезпечно?


Та ти, ти. Але міг би і допомогти. Ті твої свинопаси покинули мене, а самі повтікали. Те ж мені слуги, теж мені приятелі!


А ти хотів, щоб вони із-за тебе життям своїм ризикували? У нас та­кого не буває. Таке, голубе, буває тільки серед людей.

– То я піду до людей. Буду серед них жити.


Не будеш. Ніхто тебе не прийме. Бо я тим людям уже стільки шко­ди наробив, що вони, як тебе побачать, так гляди, аби ще гірше тебе не віддубасили, як ті харцизяки з казкового світу. Ти краще заспокойся та й живи, як ото я живу. Якщо можеш, живи краще, але не дурій, прошу тебе.

– Я не дурію. Але Голуба Фея таки моя буде.


Як? Ти ще її не забув? Натерпівся, настраждався і не забув? Тоді ти, мабуть, не мій син.


От зберу добру компанію – та й спробую ще раз в казковий світ про­братися та таки здобути Голубу Фею.

– Ну хіба ж тобі дівчат мало? Які хочеш, на вибір.


Е, тату, ви таки вже старий. Якби ви молодший були, то такого не казали б. Та це ж така дівчина, кращої за яку й на світі нема.

Посперечалися ще трошки та й розійшлися. А Змієнко, відлежавшись та відживши на батькових харчах, став знову в дорогу ладнатися. Зібрав кілька шибайголів, що у вогні не горять і у воді не тонуть, та й знову вирушив у казкове королівство, де на вербі грушки ростуть, де русалки лебедів пасуть, де лисиця кашу варить, а лелека дітей бавить. Тут такі дива, що йде кругом голова. Та до див тих Змієнкові було байдуже. Йому тільки Голубу Фею запопасти. Іншої думки у нього не було. Добре, що тіло зажило. А що його потовкли трохи, то це байка. Відболіло, та й забулося.
А Чахленко в королівстві казок теж не дрімав. Не слухав ні батько­вих умовлянь, ні материних нарікань. От фею йому треба – і все, наче на тій Голубій Феї світ клином зійшовся.
Якось з приятелями підстеріг він Голубу Фею, схопив її, бідолашну, та й помчав у батьківський замок. Заточив він її у високу вежу, де було одним-одне віконечко, та й те загратоване. Замкнув ту вежу і переможно так гукнув:
– Нехай сидить тут, доки не порозумнішає. Цей замок ніхто не відімкне: ні майстри, ні лицарі, ні чарівники. Єдиний, хто міг би цей за­мок відімкнути, це дівчина з людського світу. Тільки їй це підсилу. Та де їм взяти таку дівчину?
Отак сказавши, помчав Чахленко до весілля готуватися: друзів скли­кати та вказівки віддавати, аби страви готувалися, щоб на його весіллі від наїдків та напитків столи вгиналися.
А тим часом у людському світі дівчина Оля, про котру йшлося на почат­ку казки, доросла вже до гарної нареченої. Бо час на землі, як і в казковому світі, на місці не стоїть. Була гарна і працьовита. Батьки тішилися нею та мріяли, щоб їхню доньку не обминула добра доля. Казкові химери давно повилітали з Олиної голови, і вона вже й сама не знала, чи все це було з нею, чи наснилося їй. Лише квітка-порадниця жила, пломеніла світлом, і дівчина інколи все ж зверталася до неї за порадою, коли не знала, як їй бути. Волосинка Голубої Феї голубіла собі, як давній гарний спогад. Золо­та підкова Гривастика не тьмяніла від часу і блищала щирим золотом, як нова. Дівчина спробувала носити її на ланцюжку, як прикрасу, та дівчата розпитування замучили: де взяла та скільки коштує. А що їм скажеш? Не могла ж вона і справді сказати їм, звідки вона її взяла. Однак не повірять та ще й засміють. Голуба волосинка вабила око. Часом дівчині хотілося дмухнути на неї, щоб знову, як колись, біля Олі з’явилася Голуба Фея. Тоді б вона у неї і про маленького принца розпитала. А так… значить, ще не всі казкові химери повилітала з Олиної голови. Та й чи химери це були?

День видався хмарний. Навіть трохи дощило. Тому на городі робота не робилася. Оля сиділа біля вікна і щось вишивала. Вишивка потребу­вала уваги, і дівчина захопилася нею так, що й нічого не помічало довко­ла. Аж раптом під вікном почувся тупіт кінських копит. Отоді й глянула у вікно. Глянула і обімліла. До них на подвір’я в’їхав на баскому коні ставний та гарний хлопець.
«Принц, – подумала Оля, – тільки не маленький, а дорослий, як, між іншим, і я»…
І присоромила себе:
«Скільки ж можна вірити в казки? Дитинство давно закінчилося».
А ж тут і гість до хати. Що це в нього в руках? М’яч! Футбольний м’яч!

Гол! – сказав хлопець замість привітання.


Привіт! – відповіла дівчина і гарно так посміхнулася.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.