Казки бабусі Тетяни

Вранці видалася погідна днина. Сонце встало, як умите. Гори під його промінням мінилися барвами, здавалося, аж посміхалися. Туман якось за­рання розвіявся. Все виглядало, як картина, намальована вмілим худож­ником. Орел вже прилетів із здобиччю і клекотав біля своїх орлят. Бора поблизу не було. Схвильований Махтей думав:
«Чи чекати дива? Чи то лиш казка була?»
Стояв і дивився на гори, на сонце, на клапті туману, що почіплялися за скелі і ніяк не хотіли розвіюватися, на маленькі хмарки, що подекуди купчилися. І раптом …Пісня! Дослухався.
– Хто ще так міг співати? Онися! Моя Онися!
Боявся в таке повірити, але більше так співати було нікому. Голос був молодий і розгонистий. А що вже для Махтея, то другого такого голосу не було і бути не могло.
Чи ти чуєш, мій миленький,
Як я тебе кличу?
Як не маю черевичків,
То в когось позичу.
Як ні в кого не позичу,
То прибіжу боса,
Аби була така ладна,
Як весняна роса.

І, розгортаючи рештки туману, з’явилася дівчина у вишиванці, в корсетці, в довгій спідниці і в чобітках.

Така, як була колись, – прошепотів Махтей, не сміючи вірити в таке диво, не сміючи кинутися назустріч своїй коханій. Аж дівчина сама до нього обізвалася.


А ти, старий гріховоднику, чого стоїш, як намальований? Парубку­вати зібрався? Дивися, як вирядився. А чуба, чуба якого відпустив. Куди й сивина поділася. Чи ти забув, що у тебе шлюбна жінка є? Забув?


Онисю, – адже тепер обняв Махтей свою дружину.


Зоре моя!
І про острах забув, що досі жив у ньому. Покійниця ж!


Онисю! Люба! Серце моє!

Онися посміхалася, та все ж продовжувала вичитувавти своєму чоловікові.
– Не встигнеш з хати вийти, як він вже парубкувати зібрався.
Вони й не помітили, що орел з орлицею сіли неподалік і що велетень у своїх скаленятах із-за скелі вийшов. Стояли обоє при сонці, як колись при місяці, і нікого та нічого не бачили.
– Зникаємо, орле, – тихо сказав велетень. – Ця картинка не для нас. Нехай гори ними милуються. І вони одне одним.

три ЛусоЧки

У Івана Перепела була дружина-красуня Марічка. Гарна на все село. Вже й дитина в колисці бавилася, а краса її не марніла.
– Ти, Марічко, у заміжжі, либонь, ще більше розцвіла, – казали жінки.
– За добрим чоловіком, горя не знаючи. Хіба ж ви того не знаєте, що в любові і суха деревина розцвітає? А я ж таки жінка. Якось сиділа Марічка при вікні та й вишивала сорочку своєму Іванкові. Конче хотіла до свята її вишити. Одягне Іванко вишиванку, а всі замилуються.
– Ах, яка вишиванка, – скажуть. – Хто тобі вишив таке диво? Квіти – як живі, пташки ось-ось заспівають, а калина свої ягідки зронить.

То моя Марічка мені вишила. Вона в мене майстриня.


Як парубкові дівка.

– А чом би й ні? Ми з нею ще молоді, любимося. Та я так думаю, що я свою Марічку і в старості любити буду. Думала собі так Марічка та й вишивала. Чи хтось позаздрив на їхню любов, чи сизим оком на них глянув,а сталося, як вже сталося…
Отож сиділа Марічка біля вікна та вишивала сорочку своєму Іванку. Аж раптом до її вікна підлетів паперовий змій. Такий собі веселий папе­ровий змій. Ну, ви знаєте, якого діти так люблять запускати. Заглянув той змій у вікно та й каже:

– А чи не хочеш ти, красуне, зі мною полетіти?
А Марічка і не здивувалася, що паперовий змій з нею заговорив. З нею і дерева, і квіти розмовляли, і зорі їй посміхалися, – така вже вона людина була, таку вдачу мала: сама цілому світові посміхалася. Отож не здивувалася, що паперовий змій з нею заговорив.

То полетиш зі мною, красуне?


Та я ж літати не вмію, – засміялася щиро та безжурно.


Хто тобі сказав, що ти літати не вмієш?


Сама знаю.


А ти спробуй.

– І пробувати не буду. Я вже колись в дитинстві пробувала. Як впала, то всі коліна собі побила. А потім ще й від мами дісталося.

Так тож давно було. А ти тепер спробуй.


Хіба у мене за цей час крила виросли?


А може й виросли. А якщо ні, однак злети – то й крила виростуть.

Сміючись і пустуючи, Марічка залізла на канапу, махнула руками, наче крилами, і … Злетіла. Спершу вона сама собі не повірила, а потім радісно так заспівала – защебетала.
– Я лечу! Лечу!
Та й не помітила, як обернулася ластівкою і вилетіла у вікно. Ніхто й не здивувався: летить собі ластівка. Що тут дивного? І паперовий змій летить – теж ніякого дива. Мабуть, хтось з дітей запустив. Але ж ніхто ним не керує, ніякої мотузочки нема. А-а, мабуть, обірвалася.
Аж за селом змій з паперового обернувся на справжнього. Великий, дужий, з пащі полум’я. Як дихне, то здається, що півнеба спалить. Зля­калася Марічка. А що зробити? Вже б і назад повернулася, та несила. А змій грізно так їй каже:
– Лети, лети. Не оглядайся. Куди я лечу, туди й ти мусиш летіти.

Пусти мене, змію лютий. Жде мене батько, жде мене ненька, чоловік любий і дитина маленька.


Про чоловіка забудь. За дитиною посумуй, якщо хочеш, а твої бать­ки, побачивши, що тебе нема, умруть з горя, і ніхто вже їм не поможе.

– Відпусти мене, змію лютий. Мої рідні за мене багатий викуп дадуть. Засміявся зміїще – аж полум’я на пів неба шугнуло.


Викупу за тебе я не потребую. Я такий багатий, що міг би за золото і діаманти цілий світ купити. Та не треба мені світу, ні цілого, ні половину. Мені потрібна тільки ти. Я ще здавна тебе примітив, та все якось не випа­дало такої нагоди. А сьогодні випала. Отепер будеш ти моєю дружиною.


Не буду, аби навіть мала вмерти. Я люблю свого Іванка. Він знайде мене і вб’є тебе, проклятого.

– До мого царства він не дійде. А якби й дійшов, то назад не вернеться.
Заплакала Марічка, затужила. Та що з того? Дивовижну ластівку чули тільки гори, ліси та ріки повноводні. А змій все летів, летів та й тішився, що вполював таку здобич.
От нарешті прилетіли вони на високу гору. Таку високу, що й вітри сюди не долітають. Тут було змієве царство, тут стояв його розкішний па­лац. Вдарилася Марічка об землю – та й стала сама собою, осяяла все довкіл своєю красою. Загорілися очі у лютого змія, і сказав він, якомога свій голос стишуючи:

Заходь у мій палац, красуне. Там знайдеш і золото, і самоцвіти. Бери, що хочеш, все це твоє. А мало буде – я ще принесу. Аби ти тільки забула за дім свій і за свого чоловіка.


Не треба мені ні золота, ні самоцвітів, ні палацу твого розкішного. Я сидітиму ось тут під деревом аж доки не помру. Або спали мене своїм вогнем, щоб не мучилася.


Така врода не для вогню. Запрошую тебе господинею увійти в мій палац. А як глянеш на все моє багатство, то про все забудеш. Жодної жінки нема, щоб перед блиском золота й самоцвітів встояла.

– Є така жінка. Це я.
Сіла Марічка під деревом та й, мов закам’яніла. Не їла і не пила нічого, все плакала та тужила, аж змієві це набридло. Вже і просив він її, і погрожував – не помагало. На золото і не гляне, від самоцвітів відвертається. І що ти будеш робити? Взяти її за дружину силоміць – це неважко. Але чи треба йому, могутньому змієві, така дружина, що, як день, так і ніч плаче та чоловіка свого згадує?
Якось полетів змій на полювання, а Марічка сама зосталася. Плака­ла вона і співала сумних пісень. Аж бачить – наче темна хмара півнеба закрила. Здивувалася Марічка, бо палац лютого змія був вище від хмар.

Але то була не хмара. То величезний орел розпростер свої крила. Коли Марічка це зрозуміла, то заплакала-затужила, до орла звертаючись:

Орлоньку сизий, ти дужий та могутній. Вирятуй мене з біди. Там удома плаче за мною батько, плаче за мною ненька, чоловік любий і ди­тина маленька.


Радий би я допомогти тобі. Не раз я воду пив з твоєї криниці. Та не допоможу тобі: лютого змія боюся. Він вогнем дише. Полум’ям мече. За себе не боюся, а за орлицю з орлятами.


То полети, орлоньку, до мого дому. Скажи всім, що я жива, що взяв мене в полон змій лютий, що звідси мені не допливти, не добрести, не долетіти. Якщо мій Іванко ще мене любить, то хай рятує мене від лютої напасті.

Полетів орел, а Марічка ще дужче заплакала.


І навіщо я так сказала? Хіба може мій Іванко подолати могутнього змія? Прирекла я свого чоловіка на загибель. Нехай би вже я пропала, а так пропадемо обоє.

Всім селом виряджали Івана в дорогу. Хто приніс залізну палицю, хто хлібину, а одна старенька бабуся принесла пляшечку з свяченою водою.
– Бери, сину. Це найкраща зброя проти всякої нечисті.
Пішов Іван. Попереду орел летить, дорогу показує, а по землі Іван іде. Іде, поспішає. Та де йому встигнути за орлиними крилами? Опустив­ся орел на землю та й каже:

Твоїми ногами, чоловіче, той шлях не здолати. Сідай мені на спину – то я тебе миттю домчу. Тримайся тільки добре. А ще краще – прив’яжися. Так надійніше. Щоб часом чого не сталося. Та до змія я з тобою не полечу: за жінку свою і дітей своїх боюся.

Полетіли вони через ліси, через гори, аж доки не долетіли до найвищої гори в тому краї.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.