Казки бабусі Тетяни


Ах, яка добра вода. Я, здається, такої ще не пила.


А тепер спробуй ще ось… Куті.


Ах, яка смачна. Це добрі ліки.


А твоя мама куті не варила?


Ні. Вона ще ніколи не варила куті. А це кутя називється?


Так. Кутя.


А ти фея?


Ні. Я дівчинка


А крила? Чому в тебе крила? Чи може це мені в гарячці ввижається?


Ні, не ввижається. Крила мені дав Ангелик. У нього запасні були. Дав, щоб до тебе летіти.


Ой, я теж би хотіла мати такого Ангелика. Ти не можеш мені його подарувати?


Не можу. Бо це мій охоронець.


Шкода. Я теж би хотіла мати такого охоронця. Може тоді я б і не

захворіла. І тут заговорив Ангелик. Тихо-тихо, наче срібний дзвіночок задзвенів.

Я б зостався з тобою, дівчинко, але я не можу Соломійку лишити без охорони. Та й додому мушу її провести. Але ти не сумуй. Я пришлю до тебе іншого Ангелика. Він завжди буде з тобою і буде тебе оберігати.

– Спасибі тобі, Ангелику. І тобі, Соломійко. Мені вже зовсім добре.


Тепер ти спи. Сон – це теж ліки. А ми вже полетимо. Різдвяна ніч добігає до ранку. Ангелик вдарився об вікно, вікно відчинилося, і вони з Соломійкою

вилетіли у морозяну ніч. Вранці мама ніяк не могла розбудити Соломійку.
– Вставай, доню. Христос родився. Свято до нас прийшло. Колядува­
ти час. Нарешті дівчинка розплющила очі і непорозуміло дивилася на маму.
– Ой, мамо! Я ніяк не можу прокинутися.
– Ну, вже прокинулася. Вставай. Скоренько вмивайся і – снідати. Всі вже тебе чекають. О, а чому це в тебе пальто мокре?

А-а! Це від снігу.


Але ж я вчора його стріпувала. Воно було сухе.

– А це вночі, мамо, я його засніжила. – Вночі? – Мама засміялася. – Ти що вночі по снігу ходила?
– Так. Тільки я не ходила, а літала.

Літала? Це тобі сон такий приснився? Але ж пальто не у сні, а насправді мокре.


Ні, мамо, то був не сон. Вночі хурделило, а ми з Ангеликом літали дівчинку рятувати.

– Яку дівчинку? З яким Ангеликом ти літала? Що ти, Соломіє, вигадуєш?


Ми з Ангеликом літали дівчинку Марічку рятувати. Вона була хво­ра і могла померти. Ми напоїли її свяченою водою і дали їй з’їсти куті. Тепер вона вже не помре. А он мій Ангелик на ялинці. Це, мамо, мій охо­ронець. Привіт, Ангелику. Христос родився!


Славімо Його, – срібним дзвіночком задзвенів Ангелик. Мама зачу­довано дивилася то на свою доньку, то на маленького Ангелика. Ніхто й не помітив, що на порозі стояла бабуся і посміхалася. А потім тихо сказала:


Кожен має право на своє маленьке чи велике диво. Особливо перед Різдвом. Ну, Соломійко, скоріше приводь себе в порядок та й ходімо снідати. А потім будемо колядувати. Христос родився!

а квіти розмовЛяютЬ

Внучата, набігавшись, присіли біля бабусі.

Бабусю, розкажіть нам казку.


Казку? Воно можна б і розказати. Так ви ж не повірите.


А хіба в казку треба вірити?


Неодмінно треба.


Так це ж казка.

– То й що? В казку треба ну хоч трішки вірити, бо інакше буде зовсім нецікаво.

А про що буде казка?


Про квіти, котрі між собою розмовляють.


Це, які квіти? Ті, що в квітнику?


І ті, що в квітнику, і ті, що у вазонках ростуть.


Розкажіть, бабусю. Це ж так цікаво.


Тоді слухайте.

У світлій залі було чисто прибрано, як до свята. Ніде ні порошин­ки. Це кімната для гостей і для особливо урочистих подій. Найбільша гордість господині – це вазонки. Квіти росли на підвіконні, на столиках, на підставках для квітів, металевих і виплетених з лози. Господині подо­балось, коли гості захолено вигукували:


Ах, які у вас квіти! Яка краса!


О, а це що? Тієї квітки я у вас ще не бачила.

Господиня пишалася, і сама розквітала, як та квітка. Якщо чесно признатися, господині було байдуже до всіх тих вазонків. Вона їх зовсім не любила. Але ж треба було похизуватися перед гостями. Хоч тим, якщо більше нічим. За квітами дивилася її служниця, котра, між іншим, теж квітів не любила, але доглядала їх, бо це входило в її обов’язки, а головне – їй за те платили.
Квіти росли в полив’яних з оздобою горщиках, у скриньках, в ко­шичках, а найбільший наймогутніший фікус ріс у невеличкій лакованій кадці. Він сердився на те лакування.

Воно може й гарно, але не здорово, – казав фікус. – Найкраще – то живе дерево. Або глина.

Квітам тут багато світла, вони доглянуті, у них розпушена земля, вони підживлені, завжди политі, – словом, добре їм тут жилося. Та вели­кий, розлогий щироколистий фікус зітхав і щось невдоволено бурмотів.


Ти чого, старий буркотуне? – Це фіалка до нього. Вона тут недавно – і їй тут все подобається.


Ай, фіалко, не чіпляйся. Ти ще молода. Поживеш з моє – тоді й зна­тимеш.

– Тобі все щось не так. Я просто хочу зрозуміти, чим ти не задоволе­
ний. Чисто, гарно, багато світла. Ну скажи, азаліє, хоч ти. Азалія зітхнула і глянула на фіалку трохи зверхньо.

Тобі й справді того не зрозуміти. Ти така ще юна. І я колись… Та що, те згадувати?..


Але ж я хочу знати, – ніяк не могла заспокоїтися фіалка. А може їй просто хотілося поговорити.


Ми доглянуті, господиня нас любить…


І зовсім то не господиня, – гарикнув фікус.


Це її служниця.


Служниця? Та однак…


І зовсім вона нас не любить, – сердито продовжував фікус. Вона нас доглядає – це так. Але не з любові. Просто з неї вимагають, за те їй пла­тять. А де платять гроші, там про любов не йдеться. А я без любові жити

не можу. Пам’ятаю, коли я був ще зовсім малий, то жив в одної дівчинки. Вона любила мене. Завжди, коли вона мене підливала, то доторкалася своїми рученятами до моїх листків і лагідно питала:
– Ну, як ти тут, фікусе? Все добре? Нічого тобі не дошкуляє?
І я ріс. А тут…Тільки гроші. А там, де платять гроші, я вже сказав, любові нема. До тебе дійшло, панно фіалко?

Який ти грубіян, фікусе, – невдоволено затремтіла фіалка кожним своїм листочком, кожною своєю квіточкою.

– Грубіян! А ти хто? Запахтіла тут все підвіконня. Дихати нічим.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.