Казки бабусі Тетяни

А якось вночі Компик, як зажди, осідлав свою Мишку та й поскакав по Сергійковому помешканні. А тут – роздолля. Не одна кімната, а три. Компику давно вже кортіло зазирнути до інших кімнат, та от біда: Ком­пик маленький і двері йому відчинити важко – до клямки не дістає. Та цього разу йому пощастило – двері були прочинені. Ото вже і справді пощастило. Зайшов до Сергійкової кімнати, а там… Сергійко спав собі у своєму ліжечку. Нехай спить. Компик його будити не буде. Йому дуже хотілося зазирнути у хлопчикові сни. Це він міг би легко зробити. Хоча за таке йому від Дядечка Віндовса влетіло б. Та Компик би не злякався. Це ж так цікаво. Та він вирішив це відкласти до іншого разу. Бо Компик побачив таке, що у нього аж дух перехопило. Це були іграшки. Це були чудові іграшки, якими бавляться людські хлопчики. Оченята у хлопчика розбіглися. Вони світилися такою втіхою, так яскраво, що, якби Сергійко хоч на хвилинку прокинувся, то відразу помітив би. Та Сергійко спав. Компик зіскочив зі своєї Мишки – та до іграшок. Мишка, завжди мовчаз­на Комп’ютерна Мишка, не витримала і тоненько запищала:

Компику, Компику, ти куди? Не можна. Та не блимай так очима. Лампочки можуть перегоріти. І що тоді?


Відстань. Шкода, що на тебе не придумали ще комп’ютерного кота. Тоді б знала .

А тут стільки всього! Ось собака. Страшно, але цікаво. Та він вели­чезний. Компику його не підняти. А він лежить, мовчить і на Компика не реагує. Коник… Теж не реагує. Зате автобус… Ого! Він на пульті!

– Тут дуже легко. Можна… Ого! поїхав!
Правда, автобус дуже голосно диркотів, гудів, сигналив і на всій швидокості їхав по кімнаті, обминаючи перепони. Такого Компик ще не бачив. Це тобі не віртуальна гра. Комп’ютерна Мишка ненажарт переля­калась. Надходив ранок. Вже пташки починали свій день. А Компик ніяк не міг натішитися Сергійковим автобусом.

Компику, Компику, – намагалася Мишка припам’ятати комп’ютерного хлопчика. – Давай вже повертатися. Вже ранок. Незаба­ром люди повстають.

– Відчепися. Кому сказав?

Я поскаржуся Дядечкові Віндовсу.


Тільки спробуй.


То ходімо вже.


Відчепися. Хіба не бачиш, що я їду?
І загудів разом з автобусом.


Я зараз ущепну тебе.
Компик весело засміявся.


Ти спершу мене впіймай. Бачиш, як автобус швидко їде? Куди тобі! Ти така незграбна.

І загудів, достеменно, як автобус. Мишка ледве не плакала. І від об­рази, і від того, що вже ранок, а вони з Компиком ще не на місці. Вона б і сама добралася до свого столика, але не могла ж вона залишити того пустуна Компика тут самого. Хто знає, що він може тут накоїти. Мишка ж таки доросла і розумна, то мусить за нього відповідати, мусить його якось виховувати. А спробуй виховати такого неслуха і грубіяна. Добре Дядечку Віндовсу. Він з ним менше спілкується. А їй… Ну от що їй зараз робити, коли він зовсім її не слухається?
А за вікном було вже світло. Ранок був у розквіті. Пташки вже співали не притишено, а на повний голос, славлячи новий день і безхмар­не блакитне небо. Саме в такий час Комп’ютерна Мишка любила солодко подрімати. А тут хіба подрімаєш?

От мені морока, – писнула Мишка та й чимдуж побігла, постриба­ла, як тільки могла, на своє місце, на свій столик.


Скоріше, скоріше, – підганяла сама себе. – Треба негайно розбуди­ти Дядечка Віндовса. Це було важко зробити, коли комп’ютер був виклю­чений. Та їй все-таки якось вдалося.


Що таке? Мишко, чого це ти сама не спиш і мені спати не даєш? Ще рано. У мене вчора був важкий день. Я так напрацювався, а ти мене з поза ранку будиш.


Біда, Дядечку Віндовсе.


Яка там ще біда?


Компик…


Де той негідник?


Він в кімнаті хлопчика.


Якого хлопчика?


Сергійка, що тут живе.


Що він там робить?


На іграшковому автобусі катається. А гуде так, що ось-ось Сергійко прокинеться. А Сергійкова мама, напевно, вже встала.


А ти куди дивилася?


Він мене зовсім не слухається.


Ну… Заспокойся, Мишо. Зараз я його…

У дядечка Віндовса з Компиком був внутрішній зв’язок. Він силою свого впливу, зірвав Компика з автобуса та й за мить перемістив до комп’ютера. Малий стояв ошелешений і переляканий.

Що це ти собі дозволяєш?


Та я… Абсолютно нічого.


Хіба не казав я тобі, що з людськими дітьми спілкуватися не можна?


А я й не спілкувався. Хлопчик спав. Я тільки на його автобусі по­катався. Це така класна штука.


От я тобі за ту класну штуку…


Дядечку Віндовсе, я більше не буду.
А ви помітили, що ком’ютерні хлопчики зовсім схожі на наших?


Будеш, будеш. Я тебе знаю, – сердито сказав Дядечко Віндовс і за­кинув малого неслуха у старий комп’ютер, котрим вже давно ніхто не ко­ристувався. І навіщо люди тримають всякий непотріб? Викинули б на смітник той старий мотлох – і не мав би Компик проблем.


От посидиш трохи без зв’язку, без інтернету – то й буде в тебе час подумати над своєю ганебною поведінкою.


Я ж нічого поганого не робив. Я тільки… Ну чекай, стара Мишо. Я тобі правий клік обламаю. Ні, обидва. Тоді знатимеш, як скаржитися. От викинуть тебе на смітник, як непотріб – тоді не поскаржишся.


Сиди там тихо, – гримнув на малого Дядечко Віндовс та й далі умо­стився дрімати. Ще було надто рано. Мишка тихенько плакала.


І чого я така нещасна? Другі Миші – як Миші. Живуть собі спокійно. Вночі сплять мирно на своєму килимку. А тут… Ні хвилини відпочинку.

В квартирі починалася метушня, як завжди зранку. Мишка почула голос Сергійка.
– Мамо, а хто вночі бавився моїм автобусом?

Ну хто ж, окрім тебе, бавився твоїм автобусом? Більше дітей у нас нема.


Коли я лягав спати, я його поклав на місце. А зараз він валяється посеред кімнати.


Ти, мабуть, забув його покласти.


Ні, не забув. Я добре все пам’ятаю.


Ну, Сергійку, перестань. Не фантазуй. Вночі до нас ніхто не при­ходив. Досить тобі вигадувати. Іди вмиватися і снідати.


Зараз. Я ще в собаки свого спитаю. Він же у мене сторож. Барсику, скажи, хто вночі катався на моєму автобусі?


Хлопчик. Маленький хлопчик.


Неправда. Я вночі спав.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

10 + 16 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.