–
Ще якесь «але»? Ну знаєш!

–
Але ти тут не будеш більше принцом. Ти будеш звичайним хлоп­цем. Тут принців нема.

–
Дурниці! Мені достатньо того, щоб ти знала і вірила, що я – справ-ж­нісінький принц. Але я забалакався. Збирайся. Ти мусиш їхати зі мною.

–
Куди?

–
В наше казкове королівство.

–
Зараз?

–
Негайно. Я й так занадто захопився нашими справами, що про все на світі забув. Це тому, що я давно тебе не бачив. А тепер нам треба поспішати. Ти мусиш рятувати Голубу Фею. Вона в небезпеці.

– А що з нею трапилося? І як я, слабка дівчина, можу її порятувати?

–
Можеш. І тільки ти. Її полонив син Чахлика Невмирущого. Він хоче взяти її собі за дружину.

– Але ж це жахливо! А де ж ваші лицарі, ваші чарівники?

–
Ніхто нічого не може зробити. Чахленко посадив Голубу Фею у вежу і замкнув її на такий замок, котрий може відімкнути лише дівчина з людсь­кого світу. От ми і вирішили просити тебе…

–
Все. Їдемо. Негайно.

–
Я так і знав. Я ж казав, що ти у мене найкраща в світі.

Біля вежі, де сиділа полонянкою Голуба Фея, зібралися всі добрі сили казкового світу. Всі чекали Олю і хвилювалися, чи вона погодиться приїхати. Ніхто не міг відімкнути незвичайний замок. Чахленка не було, а Чахлик за­ховався у потайне підземелля, де зберігав свої скарби, бо він, хоч і Невмиру­щий, але і йому болить, якщо його добре відлупцювати. Чахлик сердився на свого сина. Ну навіщо йому та Голуба Фея? Із-за неї стільки мороки. Женив­ся б краще на відьмі хвостатій, аби тільки тихо було. Сюди ледве долинав шум голосів, а надто нахваляння Івана Царенка зруйнувати його, чахликів, замок. А палицею своєю він так гупав, що аж стіни двигтіли. Хтось гукнув:
–
Виволокти Чахлика і віддати його диким звірам – нехай поласують.

–
Та він же ж невмирущий.

–
От він про те й пошкодує. Його звірі терзатимуть, а він і померти не зможе.

Чахликові аж мороз поза плечі пройшов: ото придумали, диявольські діти. Навіть Чахлику таке б до голови не прийшло. А ще добрими силами себе називають. Та хтось тихо сказав:

–
Ну що ви! Ми ж не бандити якісь. Та й Чахлик тут не винен. Хіба тільки в тому, що виховав такого безпутнуго сина. Чахлик і справді не почував за собою вини. Він, якби міг, і сам відімкнув би той клятий замок і випустив би те дівчисько, через яке має стільки мороки.

Раптом надворі все стихло. Як Чахлик не дослухався, до нього не до­линало жодного звука.

«Що вони там затівають?» – думав Чахлик. Йому було і страшно, і цікаво. А це саме приїхав принц і привіз Олю. Дівчина відразу заходила­ся біля замка. Але замок не піддавався. І хто таке вигадав, що звичайна дівчина може його відімкнути? Не може вона! Не може! Від безсилля і розпачу Оля заплакала. І як тільки її сльоза впала на той замок, він тут­таки розсипався на порох. Переможний крик радості вирвався з грудей казкових жителів, і тут-таки Голуба Фея вийшла на волю. Іван Царенко взяв її під руку і тихо сказав:
–
Більше я тебе від себе нізащо не відпущу. Якщо ти згодна, ми не­гайно одружуємося. Сьогодні ж!

– І ми, – сказав принц, підходячи до Олі.

–
Слава молодим, – гукнув хтось. – Сьогодні на карнавальній площі відбудеться два весілля.

–
Почекайте, є план. Якщо ми його здійснимо, то весіль на нашій площі може й побільшає.

–
Так сказав чарівник Олейко – наймудріший і найдобріший чарівник казкового світу, з котрим рахувалися і добрі, і злі сили.

–
Де наші скороходи? – запитав чарівник Олейко.

–
Тут, – почулося кілька голосів.