Ганнуся задумалася.

–
Навіть не знаю… Треба, щоб світ став добрішим, щоб зникли війни, щоб звучала ліра мого батька, щоб люди посміхалися і бажали одне одно­му добра, щоб Петрик…

–
І знову ти про Петрика.

–
А без Петрика світ не може обійтися. У світі і Петрикові має бути місце.

–
Ні, Ганнусю, світ таки змінився. Ось ти мислиш зовсім по-іншому, ніж би мислила дівчинка, скажімо, два століття тому.

–
Може й так, – якось дуже по-дорослому сказала Ганнуся.

–
Але я знаю, що треба зробити.

–
А що?
В очах у дівчинки вогники світяться – цікаво.

–
Треба в кожне людське серце закинути зернятко добра, і щоб воно там проросло. Тоді світ стане добрішим, і ніхто нікому не чинитиме зла.

– Ніхто! Нікому! Це було б прекрасно. А таке можливо?

–
Цілком. Нам все під силу. Я з тобою, а ти зі мною. Бо без тебе я нічого не зможу зробити.

– А чому?

–
Бо я лише зірка. Хоч і чарівна, але тільки зірка. А ти людина. Людина з добрим серцем. Почнемо з твого класу. А, як зернятка про­ростуть, тоді будемо діяти далі. Треба, щоб доброта заповнила цілий світ. Тоді він зміниться.

–
Знаєш, зірочко, я собі подумала… Це якось не дуже гарно. Це наш експеримент на моїх однокласниках. Мабуть, без дозволу того ро­бити не можна.

–
Не можна? Тоді нехай Петрик і далі руйнує пташині гнізда, б’є слабших від себе і взагалі робить, що хоче. Це ж так просто – посіяти добро в кожному серці. А як зернята проростуть, кожен захоче своєю добротою поділитися з іншими. Отак і розвіється доброта по всьому світу. Сьогодні ж полечу до дя­дечка місяця, пораджуся з ним і візьму у нього зернятка доброти.

Заснула дівчинка тривожним сном – не було зірочки. А раптом вона не повернеться. Але вранці зірочка була вже з нею. Зарошена і втомлена, вона посміхалася і тримала вузлик з насінням.
–
Покажи, – цікава Ганнуся конче хотіла глянути.

–
Як звичайна пшениця.

Дівчинка була розчарована. Їй не вірилося, що насіння доброти на вигляд, як звичайна пшениця.
–
Спробуємо? – запитала зірочка.

–
Спробуємо. Думаю, шкоди від того не буде.

–
Не бійся. Шкоди не буде. Тільки от що… Чи не міг би твій тато при­йти сьогодні з лірою до школи?

–
З лірою? Не знаю. Може й зміг би. Треба у нього спитати. А навіщо?

–
Розумієш… Так сказав дядечко місяць.

–
А хіба він знає про мого батька і про його ліру?

–
Знає. Бо ліра, – так сказав дядечко місяць, – це інструмент космічний. А лірник – це наче черівник. Де звучить ліра, там не буває зла. А тут є

певна небезпека. Чаклун Злоклин невидимим ходить по землі і сіє між людьми злобу. Він може викрасти зернятка доброти і поміняти їх на зер­нятка злоби.
– А таке буває?
–
Ще й як буває. Боротьба добра і зла на світі ведеться здавна і ніколи не припиняється. Розумієш… Де звучить ліра, туди Злоклин не може поткнутися. Там панує добро. Ліра свята. Її музика – як молитва. Рівних лірі немає.

–
Що ж, я попрошу тата. Думаю, він не відмовить. То може ми йому розкажемо?

–
А він повірить?

–
Повірить. Він любить казки. Часто й сам розказує.

–
Але це вже не зовсім казка. Казка, яка прийшла в життя.

–
Тим паче татові можна розказати.

Так і вирішили. До школи ще було трохи часу, то Ганнуся відразу пішла до тата. Тато лаштував свою ліру і був дуже заклопотаний. Спершу він ніяк не міг зрозуміти, чого від нього хоче донька.
– Татусю, любий, зосередься. Ти мене зовсім не слухаєш. Це дуже се­рйозно. Це зірочка таке придумала.
–
Яка зірочка?
Пан Михайло відклав свою ліру і уважно подивився на дівчинку.

–
Я вже тебе уважно слухаю. Але почни все з початку.

І Ганнуся розказала і про зірочку, і про свій клас, і про зернятка доб­роти, котрі треба посіяти в серцях дітей, щоб потім та доброта заполонила увесь світ.
– Гарна казка, – сказав пан Михайло. – Гарна і цікава. А головне – добра.
– Це не казака. Це насправді. Ходімо, я покажу тобі свою зірочку.
Потім пан Михайло здивовано вникав у доньчину казку, а нарешті сказав :
–
Добре. Дуже добре ви придумали, хоч все це і неймовірно. А тепер розкажіть-но ви мені ще раз, до чого тут моя ліра.

–
Татусю, дядечко місяць сказав, що ліра свята, що її музика космічна, що її музика – як молитва. І що, де звучить ліра, там зникає зло.

– Ну, все це про ліру я і сам знаю. А от що про неї знає дядечко місяць – оце дивина.

–
Ніякого дива. Просто дядечко місяць не раз слухав тебе і твою ліру. І тоді зорі спалахували яскравіше. Дядечко місяць і сам грає на чарівній сопілці.

–
Дива та й годі.

–
То ти підеш, татусю, з нами до школи?

–
Піду, звичайно. І хоч я не дуже вірю у вашу затію, однак розказа­ти дітям про ліру ніяк не зашкодить. Мені тільки якось незручно. Ніхто мене не кликав, ні вчителі, ні дирекція, а я ні з того ні з сього з’явлюся.

–
Ми з зірочкою тебе кликали.

–
Але, я так зрозумів, що зірочка – це поки що таємниця?

–
Поки що.

–
І, як же я з’явлюся в школі? Що я скажу?

–
Татусю, любий, я сама з класним керівником поговорю. І до дирек­тора піду. Зробимо твій виступ для всієї школи. А ти дітям про ліру роз­кажеш, про сирітку їм заспіваєш. Це ж вражаюче. Всі будуть тобі вдячні.

– А ви тим часом…

–
А ми тим часом зернятка розкладемо. Чиє серце їх прийме, там вони і проростуть. Ліра захистить наші зернятка від чарівника Злоклина.

–
Ну і фантазерки ви, – посміхнувся пан Михайло. – Та інколи це тре­ба. Інколи це просто необхідно. А ліра… Що ж, нехай послужить добрій справі. Їй не звикати.

Прихід лірника до школи – це була подія, справжня несподіванка. Всі слухали, як заворожені. А потім до лірника підійшов… Хто б ви думали? Петрик, ось хто. Ганнуся і зірочка завмерли. Вони чекали від хлопчика якоїзавгодно пакості і приготувалися дати йому гідну відсіч. Та Петрик дуже ввічливо запитав:
– Скажіть, пане лірнику, а лірником стати легко?
–
Лірником стати може й не дуже важко. Але стати добрим лірником – це складніше. Для того треба багато трудитися, багато вчитися, а головне – мати добру душу.

– А я стану лірником. От побачите, що стану.
І зиркнув на Ганнусю.

–
Я знаю, ти мені не віриш. Але я неодмінно стану лірником. Ось по­бачиш. Я дуже шкодую, що був таким… Ну, ти знаєш, яким я був.