Казки бабусі Тетяни


Мій син якось бачив її, і вона йому сподобалася. Він хоче з нею одружитися.


Але ж вона ще зовсім маленька.


Нічого. Виросте.


Але ж вона не хоче твого принца.


То й що, що не хоче? Хто б її питав? Я ж король!


Але ж твій син їй гидкий.


Знаю. Він не красень. З часом звикне. А що їй ще зостанеться? Му­сить звикнути. Бо так хочу я. бо так хоче зрештою мій син. Мій син не красень, зате невістка буде красуня.


В жодній моїй казці нема такого, щоб зло здобуло перемогу над добром.


А я твоїх казок не читаю. Я взагалі читати не вмію.


То що ж ти за король такий?


А король не мусить вміти читати. Головне – наказувати. А це я вмію. Та годі вже теревені правити. Віддай мені дівчину.


Не віддам. Тепер вона під моїм захистом.


Даремно стараєшся. Я її однак виловлю.


А я тебе оберну на сухий пеньок. Хочеш?


Ти? Мене? Короля? Ану спробуй.


І спробую. Крібле! Крабле! Бумц! З’явися до мене чарівник Квін.

І з’явилася постать чарівника Квіна, величезна, вся, наче зіткана з туману.

Чого володарка бажає?


Треба ось те недобре створіння обернути на сухий пеньок.


Побажання моєї володарки – закон для мене. Сказано – зроблено.

– Ой-ой-ой! Не треба. Я більше не буду ніколи ловити тут деревичку. Мене в тих краях ніхто більше не побачить.

Стривай, Квіне. Я передумала. Нехай летить собі.


Як скажеш, володарко. Я завжди до твоїх послуг.


Відпочивай, Квіне. Дякую.

Квін зник, наче розвіявся, а король деревиків, переляканий і збенте­жений, чимдуж полетів собі. Куди – я не знаю. Та й, правду кажучи, мене це якось не цікавило. В хаті на мене чекала не менш ошелешена Ласка.

Тепер я переконалася, що ти справжня казкарка. Бо я, чесно кажу­чи, вірила і не вірила. А тепер вірю. Ти дивовижна казкарка.


А я не розумію, чому тебе не захистив лісовик.


А він не може.


Чому не може? Хіба він тут не володар?


Він тут володар. Але лісовик – підданий короля. Тому мусить йому коритися.

– Ну добре. Більше він тебе ловити не буде.


Думаю, що не буде. Я бачила, як він злякався. Мені аж смішно ста­ло.

– Ну, нехай там собі. А як там твій животик? Він їсти не хоче?


Може й не хоче. Але він хоче такого солодкого, що ми в тебе пили. Пам’ятаєш?


Чай ви у мене пили.


А-а, так, чай. А ще їли щось таке смачне.


Печиво.


От-от. Печиво. Мій животик від такого не відмовився б.


Добре. Зараз я організую.
Поївши, дівчинка вклалася на канапі, заплющивши очі.


Чомусь спати захотілось.


То й поспи. Ти просто напереживалася із-за того короля. Тому так. Ти спи. А я піду на кухню, щоб ти не боялася, що я тебе буду ловити.


Я не боюся. А знаєш, що я собі подумала?


Що ти подумала?


Що ти мене можеш ловити. Я тобі дозволяю. І знаєш… Мені навіть хочеться, щоб ти мене зловила… Дуже хочеться.

– Ти спи. А потім ми з тобою поговоримо.
А потім я сиділа біля вікна і тримала на руках дівчинку-деревичку, і нам обом було гарно. Дівчинка була зовсім маленька. Ну зовсім, як ляль­ка. Вона горнулася до мене і зовсім не боялася, що я її зловила.


О, лісовик іде. Сьогодні він зовсім несердитий. І навіть його стріхаті брови не супляться. Лісовик заглянув у моє вікно.


Ласко! А я тебе скрізь шукаю. Я так і думав, що ти тут. Чомусь не вірилося мені, що тебе зловив отой король.


Може й зловив би, та мене казкарка порятувала. Вона справжня казкарка. Вона так налякала короля, що він більше сюди не поткнеться.


Дякую тобі, казкарко, – і глянув на мене бездонними зеленуватими очима.


Я люблю її більше за інших деревичків. Тому не хотів би віддавати її королеві. Вона б там тільки плакала. Дякую тобі.

– Нехай заходить до мене. Я не причиню їй зла.


Я знаю. Ти смілива, казкарко. Смілива і добра. Я таких поважаю. Відтепер я твій боржник.


Та що там! Мені це було зовсім неважко. Не люблю, коли хтось збиткується над слабшими.

Тепер я мала друзів: не тільки деревичку, а й лісовика. Це для мене багато важило. Бо такі друзі – це назавжди. Вони ніколи не підведуть.
У лісі жило багато деревичків. Ми просто про них нічого не знали. Вони були всякі: і більші, і менші, і зовсім маленькі. Були такі, що мали крила. Вони могли літати. Хоч і не дуже високо, та все-таки це рятувало їх інколи від багатьох неприємностей. А були й такі, що крил не мали. Їм було важче. Декотрі могли ставати невидимими, а були й такі, що не знали, як це робиться. Всіма деревичками опікувався лісовик. Це був справжній господар лісу. Він дбав про деревичків, як про всяку живність і рослинність у лісі. Лісовик слідкував, щоб деревичків ніхто не кривдив, щоб вони мали все необхідне для проживання, бо в лісі кожна рослина, кожна пташина чи звірина посідала своє місце, була важлива і необхідна. А тимпаче деревички – маленькі лісові чоловічки. Люди про них не зна­ли. Так було спокійніше і людям, і деревичкам.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.