Казки бабусі Тетяни

Про ЛЬвівсЬкиХ Левів

Хто з вас, хоч раз побував у Львові, той знає про Високий замок. Та замкова гора користується пошаною у львів’ян і туристів. Львів – це місто Лева. Князь Данило, збудувавши місто, назвав його так на честь свого сина.
А ще у Львові є багато левів. Скільки їх – дуже багато, тисячі. А хто б насмілився їх рахувати? Камінних, бронзових – всяких. Львів гордиться своїми левами. Львів’яни люблять їх, захоплено показують своїм гостям. Вони знають про левів багато легенд і… Казок. Так, так, казок. А що, якби… Якби ті казки розказували дітям самі леви? Цікаво було б, правда? Кажуть, що всі звірі колись говорили. Правда, йшлося про живих звірів, а ці… Але, хто це може знати? Може й ці колись говорили? А може й зараз… Стверджувати не можу, але все може бути. Особливо в легендах і казках. О, чуєте, чуєте? Що це за шум? А-а! То леви. Як я могла забути? Саме сьогодні, опівночі, всі леви збираються на Високому замку на свою раду. Про що має бути та рада? Не знаю. А втім… Я ж казкарка. Зараз стану невидимою, тихенько проберуся ближче та й послухаю. Що ви сказали? Так негарно? Знаю, знаю. Але це ж я не для себе, а заради казки. Зара­ди казки теж не можна? Ну тоді… Тоді й казки не буде. А шкода. Казка мала б бути цікава. Що ж робити? Не можу ж я і справді відкрито піти і стати серед левів. Я не така смілива. Мені страшно. І вам би страшно було. А хіба ж ні? Вони ж все-таки леви. Добре, дітки. Ви спіть, бо зараз щойно північ. А я поміркую, як мені бути з тими левами. Сама поміркую та з розумними людьми пораджуся. Ну, хоча б з отим старим казкарем. Я теж казкарка, але я ще зовсім молода: мені всього сімдесят років. А для казкарів це не вік. А дід Панас і старший, і розумніший. Ось він мені і підкаже, і порадить. А ви спіть.


Дідусю Панасе, – покликала. – Прийдіть до мене з вашої казки. Я теж колись ваші казки слухала. Пам’ятаєте? Ви ще тоді з бандурою були.


А я і зараз з бандурою, – почула я голос дідуся Панаса. Дивлюсь – а дід Панас тут як тут. З бандурою, у вишиванці, такий, як був колись, наче й не постарів зовсім.


Чого злякалася? Ти ж хотіла, щоб я прийшов?


Так, хотіла. Але мені сказали…


Що я помер. Так?


Ну…

Мені стало незручно. Ну, як таки казати чоловікові про його смерть? Та дід Панас не знітився.
– Не вір, – посміхнувся старий. – Казкарі не вмирають. Я просто в казку перейшов. Там і живу. А ще в пам’яті тих, хто мене колись слу­хав. Ну-ну, не бійся. Не тобі боятися. Ти ж казкарка. То, кажеш, тобі закортіло зблизька на левів подивитися? Їх розмову послухати? Зараз ми це організуємо. Не треба боятися і не треба соромитися. Це ж казка. А в казці, люба моя… Прошу приготуватися. Зараз ми з тобою станемо не­видимими. Сідаймо на оці стільці і дай мені руку. Щоб ми з тобою не по­губилися. А тепер… Крібле, крабле, бумц!
І я перестала бачити дідуся Панаса. Я тільки відчувала його дужу руку. А що ж далі? Як же ми доберемося до Високого замку? Зараз ніч, ніякий транспорт не їздить. Та я хвилювалася даремно. Я ж була не сама. Дідусь Панас про все подбав, все передбачив. Він голосно гукнув. Було так чудно: людини не видно, а голос чути. А ще… Я міцно тримала гарячу руку дідуся Панаса.
– Гей, вітрище, де ти там вієшся, бешкетнику? – гукнув дідусь Панас.

Я тут, дідусю, – загудів, засвистів вітер. І зашуміло, закушпелило кругом.


Ну-ну, тільки не пустуй, – суворо загримав дід на нестримного беш­кетника. – Допоможи нам потрапити на Високий замок.


На Високий замок? А ви знаєте, що там зараз леви?


Я знаю.


Це дуже небезпечно. Я навіть сам тих левів боюся.


Ото смішний. А чого тобі їх боятися? Що вони тобі можуть зробити? Ти ж вітер. Тебе не вкусиш і не роздереш.

– Однак страшно. Вони ж леви.


Ну от що. Ти не вигадуй, а занеси нас з казкаркою на Високий за­мок. Зрозумів? Тільки легенько. Казкарка – жінка. Вона ще зовсім юна. Їй всього лише сімдесят років. Не те, що я. Та це тебе не має обходити.

– А я, дідусю, ні казкарки, ні вас не бачу.


Бачити нас тобі не обов’язково. Ти неси оті два стільці. Ми на них сидимо. Тільки обережно. Це тобі не дахи з будинків зривати.

І ми знялися в повітря. Я трималася за спинку стільця і за руку дідуся Панаса. Очі я заплющила, щоб не так страшно було. За дуже короткий час ми були вже на Високому замку.

Куди вас? – засвистів вітер у саме дідове вухо.


Постав отут на узвишші, щоб ми все бачили і чули.

Ніч була тепла і місячна. Виглядало так, що місяць, наче навмис­не, освітлював таємничим примарним світлом всю замкову гору, а далі місячне світло якось загадково блякло, наче ховалося у темряві ночі.
«Ах ти, старий змовнику» – подумала я, але нічого не сказала.
Либонь, всі леви уже зібралися. Горді такі та пишні, з розкішними грива­ми. Правда, якщо придивитися, то… В одного лева була відбита лапа, в іншого була геть зіпсована грива або пошкоджений хвіст. Однак всі вони були леви. І хто на такі дрібниці зважав би? В одних очі світилися хижим блиском, дикість інших видавала страшна паща або загрозливий рик, від якого двигтіла зем­ля. Зате інші дивилися тихо та сумирно, наче їх щойно тільки приручили. Мене охопило дивне бажання погладити тих симпатичних кішечок.
– Ну і товариство, – ледь чутно сказала я.
– Тихенько. Щоб хто часом не почув, бо тоді ніяка казка нас не порятує. Он бачиш, один лев, мабуть, найдикіший, ходить і наче до чо­гось принюхується. Чи не занюхав він часом нас з тобою?

А лев тим часом рикнув:

А чи не здається вам, панове, що між нами хтось є?


А хто ж між нами є? Нема нікого. Чи не бачиш? Ми самі.


А я вам кажу, що тут хтось є. Людина. А може й не одна. Я чую людський дух.


Ти, левку, завжди щось підозрюєш. Це в тобі озивається дух львівських вулиць. Надивився за цілий день на людей, надихався їхнім духом, ось тобі і мерещиться.

– А що, коли поблизу мисливці? А може журналіст якийсь заплутався?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.