Казки бабусі Тетяни

– То Ви і справді?..


Так, дитино, так. Я і справді Баба Яга. Тільки дуже нещасна Баба Яга.


А хіба таке буває, щоб Баба Яга була нещасна?


Та от… Буває.


То що Вам треба, щоб Ви були щасливою?


Хотіла б я мати дівчинку. Таку, як ти.

«Ой-ой-ой! Це дуже небезпечно. А що, коли вона мене зараз хапне і не відпустить?»

То я піду вже.


Стривай.


Я не можу затримуватися. Мама буде хвилюватися.

«Як мене чахлик вчив? Ага! Насупити брови, вишкірити один свій зуб, набрати більше повітря і голосно так гукнути…»
– А що мені до того, що твоя мама буде хвилюватися? Ти сама до мене прийшла – от і поживи тепер у мене. Подбай про самотню Бабусю Ягусю. Всі стежки-доріжки, позаростайте мохом-травою, тернами-болотами, щоб дівчинка Маруся вас не знайшла та й у мене зосталася. Крібле! Крабле! Бумц!
Заплакала тут дівчинка.
– Я ж хотіла бути доброю, як вчила мене моя мама і моя бабуся. І от
що з того вийшло. Звідки ж я знала, що це Баба Яга? І тут з хащів до дівчинки вийшов кіт, чорний-пречорний.
– Няв! Чого ти, дівчинко, плачеш?
Маруся й здивуватися забула, що вперше побачила розмоляючого кота.


Як же мені не плакати? Не пускає мене додому Баба Яга. А вдома мама хвилюєтья. І бабуся.


Як звати тебе, дівчинко?


Маруся.


Муруся! Яке гарне ім’я!

Дівчинка мимоволі усміхнулася, що кіт назвав її Мурусею.


Чекай, чекай, – кіт почухав лівою лапкою за правим вухом.


Мені здається, що я тебе десь бачив. Чи ти часом не та дівчинка, що підгодовує бездомних покинутих людьми котів?


Так, я і справді підгодовую котів.


То ти справжня Муруся. То ти любиш котів?


Так, я люблю котів. Вони такі розумні.


Мур-Няв! Так, ми дуже розумні.
Кіт вдоволено вигнув спину.


Я і собак люблю, і навіть жаб.


Ну, жаби – це не серйозно. А от коти… Послухай, Мурусю… Якщо тобі не важко, погладь мене. Мене вже так давно ніхто не гладив.


Я з задоволенням.
І Маруся стала гладити кота, а той голосно замуркотів.


Ну… Досить. А то я зараз засну. А тебе ще треба на дорогу вивести.


А ти зможеш?


Ясна річ, що зможу. Ми, коти…

Кіт набрав сердитого вигляду, аж йому шерсть наїжачилася і підійшов до Баби Яги.

Ти чого це, стара шкорбо, Мурусю додому не пускаєш?


Та я… Чахлик сказав…


От оберну тебе на мишу і з’їм. Будеш тоді знати.


Це ти, Мурко? Котику мій! Я ледве тебе впізнала. Ти погладшав, погарнішав. Чого ти від мене пішов? Без тебе мені кепсько.


А мені з тобою кепсько. Кепсько і нецікаво. Подумаєш, кіт Баби Яги! Мало честі і пошанівку ніякого. Я собі вільний кіт. Я й без тебе трохи чаклувати вмію. Ходи, Мурусю, я виведу тебе на стежку.


Але ж Баба Яга сховала всі стежки. А ті, що є, тернами і болотами позаростали.


То дурня! Я тебе навчу, як це робиться. Тут і чарівником не треба бути. Це свого роду гіпноз. Ти дивися вперед, наче ти й не бачиш того тер­ня і болота. Перед тобою гарна лісова стежка. От дивися. Стара блямба просто вміє ману напускати. Бачиш? От і стежка. Пішли.

Знову заплакала Баба Яга.


Чекай, коте, дівчинка обіцяла мені ягід відсипати.


Обійдешся, стара невдячна потворо.


Хіба так можна? Мені теж потрібні вітаміни.

Та дівчинка з котом уже крокували лісовою стежкою, весело роз­мовляючи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 + 15 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.