–
Тату, я завжди була слухняна. Правда?

–
Ну правда. Так і має бути.

–
Але цього разу я не можу послухатися. Там, в країні казок, мої друзі. І Голуба Фея, і Кіт в чоботях, і принц…

– Який ще принц?

–
Маленький принц, котрий любить футбол. Коли ми виростимо, він до мене приїде на баскому коні.

–
Ну от що. Тобі ще рано думати про принців. І не смій мені нікуди зникати. Бо я тобі таку казку випишу, що більше не захочеться. Я завжди казав, що ізольовані кімнати до добра не доведуть. Дитина має бути на очах. Ні, їй, бачте, треба окрему кімнату! Видумки!

З Олею вперше так суворо розмовляли. І за що? Вона була слухняна, добре вчилася, всі її хвалили. А що вона любить казки і що в неї є друзі в казковому світі – то хіба ж це зле? І дівчинка заплакала. Від образи. Чому ті дорослі нічого не можуть зрозуміти? Тато вже пішов, сердитий і знервований, а мама голубила і заспокоювала свою доню.

–
Ну… цить, Олечко. Лягай, поспи ще трішки. А я піду готувати сніданок. Ти, доню, не права. Ти собі навіть не уявляєш, як ти нас перелякала.

І мама також вийшла з кімнати. Оля спробувала заснути. Їй це нарешті вдалося. Тільки сни повтікали від неї, і їй нічого не снилося.

–
Всі мене покинули: і Голуба Фея, і Гривастик, і навіть сни. Але ж я невинна, що тепер мої батьки будуть пильно за мною стежити, бо їм за мене страшно. А чого їм має бути страшно? От коли у мене буде дочка…

Дівчинка спала довго. Їй у сні підморгував маленький принц. І від того їй стало веселіше.
Гривастик більше не приходив. Голубу Фею Оля кликати не зважува­лася. Тепер батьки і справді її пильнували. Дівчинці стало сумно. Була, звичайно, школа, були книжки, були друзі, але їй так хотілося справжньої, живої казки. А ще був альбом для малювання. Це була розрада. Тут вже Оля давала волю своїй фантазії. Вона малювала всіх жителів казкової країни такими, якими вона їх бачила. А найчастіше і найкраще малюва­ла Гривастика. Він був з пишною гривою, срібними копитцями, а на них виблискували золоті підківки.
Якось вчителька попросила:
– Діти, мені хотілося б, щоб ви принесли те, що ви малюєте вдома, поза класом.

І Оля принесла свій альбом. Вчителька довго роздивлялася Олині малюнки, а потім сказала:
–
Дуже цікаво. Вони в тебе… як живі.

–
А вони і справді живі.

–
Видно, ти дуже любиш казки, – сказала вчителька і поставила Олі

в журнал дванадцять. На перерві між однокласниками виникла суперечка.
–
Як можна вірити в казки настільки, щоб стверджувати, що персонажі казок живі? – дивувалася і обурювалася Світлана. У неї був найкращий імпортний рюкзачок, а вдома Світлана мала свій власний комп’ютер. Все це зробило дівчинку задавакою, і у неї в класі майже не було друзів. Але тут з нею погодилися, її підтримали майже всі однокласники.