– А що мені робити? То у нас в роду.

–
Забудь. Ти до того не надаєшся. Сама добре знаєш. Викинь те ягув­ння з голови. А що робити? Ого, скільки є всякої роботи. Ясна річ, доброї, корисної роботи. Збирай гриби, ягоди, трави. Ти ж на травах знаєшся?

– Ще й як знаюся.

–
От і прислужися людям. І люди до тебе горнутися будуть, як зрозуміють, що ти до них з добром.

– По-твоєму виходить, що все дуже просто.

–
Бо і справді просто. Простіше не буває: не роби нікому зла – то й тобі ніхто не робитиме. А зробиш добро – тебе й пошанують.

–
Ой, не знаю. А Чахлик?

–
Та жени ти того Чахлика поганим віником.

–
Як віником? Він же Чахлик!

–
То й що? А по-моєму, і не Чахлик він зовсім.

–
Як це не Чахлик?

–
А скажи, Вільдо, ти його краще знаєш. Він хоч чаклувати вміє?

–
Не знаю. При мені він ніразу не чаклував.

–
Не чаклував, кажеш? То, певно, що й не вміє. А скажи, Вільдо, він і справді невмирущий? І справді він смерті не боїться?

–
Чи Чахлик і справді невмирущий – того не знаю. А що смерті він боїться – сама те бачила. Якось на наше зборище напали бандити. Навіть не бандити, а так, хулігани. Просто з цікавості напали. А може думали чимось поживитися. То Чахлик не тільки нікого не захистив, а сам заховався так, що ми його потім ледве знайшли. Ото сміху було. Так що смерті він боїться.

–
То виходить, що він зовсім не невмирущий. То що ж це за Чахлик? Чаклувати він не вміє, смерті боїться… Тільки й того, що вміє робити страшні очі. Тьху!

–
Ой, коте, наражаєш ти мене на небезпеку. Дуже мені кортить роз­казати вам Чахликову таємницю. І страшно, і кортить.

Тут вже й Маруся приєдналася до розмови. Бо їй дуже цікаво було дізнатися про Чахликову таємницю.
–
А ви не бійтеся. Ми з котиком нікому не розкажемо.

–
Тільки нікому-нікому.
І притишила голос.

–
Бо той Чахлик і не Чахлик зовсім, а дядько Микита з Грушівки.

–
Як? – Мурко і Маруся в один голос.

–
А так. Прошпетився той Микита перед законом. Вкрав там щось чи ще якусь пакість зробив. Йому б у тюрмі сидіти, та він якось втік до лісу. Втік та так заховався, що його шукали, шукали і не знайшли. Спершу його шукали, а потім, не знайшовши, забули за нього та й дали собі спокій. А він став Чахликом. Набрав грізного вигляду, певності та й урядує над нами.

– І всі це терплять?

–
Трохи терплять, а трохи ні, але поки що це йому вдається. Ніхто до ладу не знає Чахликової таємниці, бо якби знали, то було б йому.

– Он воно як! А я собі думаю: чого він так Мурусиної качалки злякався. Всі засміялися.

–
Качалки – не знаю. А закону він боїться дуже. Ой, засиділася я тут у вас. Додому пора. А то і я в лісі темряви боюся. Дякую за каву.

–
Заходь, Вільдо, ще до нас, – люб’язно запрошував Мурко. – Тільки Мурусю більше не лякай. Бо матимеш справу зі мною.

–
Та не буду, не буду. Хіба ж я що? То все Чахлик.

–
І про трави і гриби подумай.

–
Подумаю.

Та й пішла собі, зовсім не схожа на Бабу Ягу, а на звичайну сільську бабусю.
–
А ти, котику, хитрунчик, – засміялася Маруся. – Так легко вивідав у Баби Яги Чахликову таємницю.

–
Вивідати – то я вивідав. Та що тепер з нею робити?

–
А що робити? Розказати кому слід – та й по всьому.

–
Розказати… Якось воно не дуже. Це наче ябіда.

–
Так він же злодій. І тебе заледве не згубив.

–
То й що, що злодій? Треба, щоб він якось сам…

–
А як ти його змусиш?

–
Ще не знаю. Треба подумати. Думали вони, думали – так нічого й не придумали. Аж поки… Аж поки Чахлик знову не навідався до їхньої оселі.

І знову був теплий сонячний день, і знову Марусині батьки в полі були. Та цього разу уважний котик помітив його. Чахлик причаївся в ку­щах за садком та й дивився за котиком та за Марусею. Котик попередив дівчинку, та обоє вдавали, що Чахлика не бачать.
–
А принеси-но Мурусю, тенета. Я бачив там у комірчині.