Казки бабусі Тетяни


Ти спав, а маленький хлопчик катався на твоєму автобусі. Він був дуже маленький.. Я ще такого не бачив.

– Мамо, мамо, а Барсик каже, що…


Тихенько, Сергійку. Їсти треба мовчки. А потім Сергійко забавився та й забувся про того хлопчика, що вночі катався на його автобусі. А може все це Барсику приснилося? Може…

Того дня всі були заклопотані якимись пильними справами і до комп’ютера ніхто не підходив. Дядечко Віндовс дрімав собі, задрімала й натомлена Мишка. Тільки Компик все ще товкся у старому комп’ютері. Він гримав і просив, щоб його випустили.


Дядечку Віндовсе, я більше не буду. Я нічого поганого не зробив. Хіба ж можна так карати малих дітей? Це зовсім не по-сучасному, не по­європейськи.

А тим часом тихенько вийшов маленький чоловічок. Вертлявий, як змійка, як хробачок, він підійшов до старого комп’ютера і зашепотів:

Не галасуй, малюк, я зараз тебе випущу.


А хто ти?


Хіба це так важливо? Я тебе випущу – значить, я твій друг.


Друг? А Дядечко Віндовс тебе знає?


Знає, знає. А навіщо тобі здався той Дядечко Віндовс? Ти ж бачиш, як він з тобою поводиться. Зачинив тебе у тому ящику. Хіба ж так можна? Та ми з тобою…

– Зачинив мене, бо я був нечемний.


Такими і мають бути хлопці. Ось так. Ти вже на волі. Ще хвилиноч­ку. Я від’єднаю тебе від Віндовса.


Що ти робиш?


Я обірвав зв’язок.


Того робити не можна.


Не можна! Знаю, що не можна. А тобі дуже подобається сидіти у тому старому засміченому ящику?

– Не подобається. Але…


То радій, що я тебе на волю випустив. А зараз ми з тобою підемо гуляти по інтернету. О, ми з тобою такого накоїмо, що тобі і не снилося.

– А що ми будемо робити?


У нас з тобою почнеться цікава робота. Найцікавіша. Ти будеш гу­ляти по всій мережі і все будеш нищити і псувати, нищити і псувати.

– Але ж того робити не можна. Люди старалися, працювали, а ми…


А ми всю їхню роботу зведемо нанівець. Тепер тобі все можна. Хіба ж це не радість?


Ні, це не радість. Я, здається, вже знаю, хто ти такий. Ти – Вірус.


Вірус. То й що? Тепер і ти станеш вірусом.


Я не хочу бути вірусом. Дядечку Віндовсе!


Кричи, кричи. Та хто тебе почує? Я ж обірвав зв’язок. Тепер ти мій помічник.

– Я не хочу! Мишко, Мишечко, порятуй мене.
Але його ніхто не чув. Голосок у нього був тоненький, тихенький. Об­ражена і натомлена Мишка дрімала собі у ранковій тиші і була рада, що її ніхто не турбує.
Нарешті до кімнати увійшов господар – статечний лисуватий чоловік, Сергійків тато. Він трохи спізнювався. Термінові справи затримали його. А тепер ще треба було трохи попрацювати з комп’ютером. Конче треба було.
– Ах, скільки роботи. Ніяк не встигаю, – бідкався чоловік. – От підросте Сергійко – буде мені добрий помічник. Але він ще маленький. Доки то ще він підросте.
Включив комп’ютер. Глухо. Не включається.
– Щось розладналося. Ще тільки того бракувало.
Морочився, морочився – глухо. Лампочки блимають, все ніби світиться, а роботи ніякої. Вже й Віндовс прокинувся – і ніяк не второпає, що ж вийшло з ладу у його завжди справному коп’ютері. Вже й Мишка занепокоїлася. Вона легенько заворушила своїми кліками.
«Може Компик щось нашкодив, – злякалася Мишка. – Нахвалявся ж».
Але з Мишкою було все гаразд. Тут і Віндовс згадав про комп’ютерного хлопчика.
«Ой, я ж його у старому комп’ютері зачинив».
Віндовс спробував зв’язатися з Компиком – марна справа. Зв’язок обірвано.
«Це дуже зле, – занепокоївся Віндовс. – Сам малий того зробити не міг. Ніяк не міг. У нього мусив знайтися помічник. Це мав бути хтось сер­йозний і злісний. Це, очевидно, Вірус. Але, як він проник у нашу систе­му? З інтернету пробрався, ясна річ. Але як? От пронира. Але, як про це сповістити господаря?»
Та чоловік вже й сам зметикував.

Вірус. Це, мабуть, Вірус. Ну, на те є рада. Швидка допомога. Доктор Веб. А-а, зараз…

Та доктор Веб щось робити не спішив. Він про щось переморгувався з Віндовсом.


Чомусь лампочки блимають. Аж зашкалюють. Нічого не розумію. Треба спеціаліста. А тут, як на злість, роботи – море.

А Доктор Веб казав Віндовсу:

Там твій малий.


Компик?


Так. Я його добре знаю.


А де він?


В інтернеті. З Вірусом шастає по всій мережі. Плаче, не хоче. Та Вірус його змушує. Хитрюга той Вірус. Взяв хлопчика для прикриття. Я б давно вже його знешкодив, та боюся малого вразити. А вони знаєш скільки шкоди можуть заподіяти?


І що ж робити?


Не знаю.


Радься з кимось. Надовго так лишатися не може. Питай у Провай­дера.


Та що Провайдер? Він теж не знає. Каже, щоб пожертвувати малим і таки знешкодити Вірус. А що він ще скаже? А я не можу. Я ж Компика знаю. Колись вчив його всіх наших примудростей.


Чекай. Прийшло щось з інтернету. Це від Компика. Ну, молодець хлопчина.


Ти обережно. То може бути Вірус.


Та вже однаково.


Я і так знаю, що він в інтернеті. Та, як його звідти вихопити?


Чекай. Прочитаю.
«Дядечку Віндовсе!
Я був нечемний і заслуговую покарання».


От нахаба!

«Але зараз я в полоні у Віруса. Я не можу від нього відірватися. Зараз я спробую зайти на Сергійкову сторінку. Нехай Сергійко негайно туди за­йде. Може мені якось…Ой! Ой!..»
Більше нічого не було. Покликали Сергійка.

Ану, Сергійку, спробуй зайти на свою сторінку.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − 18 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.