Казки бабусі Тетяни

Хлопчик був налаштований войовниче. Ось-ось почнеться бійка. Не­вже хлопчик може вдарити дівчинку? А може й вдарити. Він такий. І тут я, сидячи на руках отієї незнайомої дівчинки, ви не повірите, загавкав. Перший раз у своєму житті. Загавкав на того хлопчика-розбишаку, щоб він не ліз до тієї розумної дівчинки, що схожа на мою Ліду. Діти здивова­но замовкли.
– Ти диви! Він вже й гавкати вміє.

А я й сам не знав, що я вже вмію гавкати. Просто так якось вийшло. Але вийшло добре, бо хлопчик відразу відступився від мене. А дівчинка сказала:
– Бачиш, він тебе не хоче. То буде мій песик. Тільки… Песику, як тебе звати?
А як я міг їй сказати, що я – Барсик? А може ще й не Барсик зовсім, бо моя господиня Оля могла ще передумати. Їй, здається, моє ім’я не сподо­балося. Хоча… Чому мало б не сподобатися? Цілком пристойне ім’я. А го­ловне – я вже до нього звик, і моя Ліда звикла. Але зараз діти навперебій вигукували собачі імена, намагаючись відгадати, як мене звати.

Шарик!


Бобик!


Тузик!


Бровко!


Барсик!

Хто це сказав? Здається, той самий задирикуватий хлопчик. Я не втри­мався і знову загавкав. Це вже вдруге у своєму житті. Дівчинка все зрозуміла.

Ти що, Барсик?


У, у, – відповів я. І вона стала гладити мене, лагідно примовляючи:


Барсик, маленький. Хто ж тебе загубив?


У, у, – відповідав я. – Я сам загубився.


Ну, нічого. Тепер ти будеш жити у мене.


А тобі мама дозволить?


Дозволить. Вона любить і котиків, і песиків.
Але задирикуватий хлопчик з тим погодитися не міг.

– Моя мама теж любить і котиків, і песиків. Це буде мій песик. І він таки вдарив ту розумну дівчинку, що була схожа на мою Ліду, і забрав мене собі.
Це була неправда. Його мама нікого не любила – ні котиків, ні песиків. Вона сердито гарикнула на сина, коли він зі мною на руках прийшов до хати.

Мамо…
Але вона не дала синові нічого сказати.


Що це ти приніс, Гришо?
Голос сердитий такий.
«Ого, – подумав я, – це ще гірша господиня, ніж Оля. Значно гірша».

– Я песика приніс. Я його на дорозі знайшов. Породистий песик. Хай він живе у нас.
– Ще чого! Мені ще тільки песика бракувало. Я й так гавкаю цілий
день. Чи ти хочеш, щоб я ще й завила? «Ого! – подумав я. – То виходить, що ця жінка вміє гавкати?» Я ще так мало знав. Нічого. Я виросту – і знатиму більше.

Ну, мамо, – канючив хлопчик, і зараз він зовсім не був схожий на розбишаку.


Ну добре, – нарешті погодилася сердита мама.


Тільки не в хаті.


А де?


Не знаю. Про мене, де хочеш, там його і тримай.


Добре, – просвітлів хлопчик. – Я для нього буду змайструю. А поки що… Я його прив’яжу. Щоб він не втік.


Звичайно. Нехай звикає. Собака має бути прив’язаний, а не в хаті його тримати.

І мене… О жах! Прив’язали. Який же я був дурний, що від Ліди пішов. Я дуже про те шкодував. Та що тепер? Тут мене Ліда ніколи не знайде. Я скавчав, кликав Ліду, та Ліда мене не чула. Тепер вже я навіть не по­дарунок, а жалюгідний цуцик, якого прив’язали. Бідний малесенький я! Біля мене стояла якась стара миска з супом, від якого йшов неприємний запах. Я не хотів їсти того супу, хоч і був дуже голодний.
А тим часом Ліда кинулася мене шукати. Вона шукала мене, шука­ла, всіх дітей про мене розпитувала: чи не бачив хто часом? Чи не чув? І таки натрапила на ту розумну дівчинку, що була схожа на неї. Вона і привела Ліду до того хлопчика-розбишаки, а там Ліда вже й сама почула мій голос.
– Барсик! Мій Барсик! Хто ж тебе прив’язав? Маленький!
Ліда і та розумна дівчинка, що була схожа на неї, кинулися мене відв’язувати. Але тут з хати вискочив Гриша та й ну сваритися, та й ну кричати.
– Чого це ви до мого пса лізете? То мій пес.
– Як тобі не соромно! – і собі загукала Ліда. – Він ще такий малень­кий, а ти його прив’язав! От би тебе прив’язати – тоді знав би, як це добре.


А тобі що до того?


Бо то мій Барсик! От що!
Я вже був у Ліди на руках. Був хоробрий і відважний.
«Невже той розбишака спробує мою Ліду вдарити? – думав я. – Отоді

я його по-справжньому покусаю. Не вірите? От побачите». Та хлопчик битися не став. Може через те, що дівчаток було двоє, а може ще через щось, але він раптом посумирнішав і примирливо сказав:

Та забирай свого пса, якщо він і справді твій.


А хіба ти не бачиш, як він до мене леститься?


Мале, дурне – то й леститься.

– Сам ти дурний. Собаки дурними не бувають. Декотрі з них розумніші навіть від людей.
Ліда несла мене додому. Я був щасливий. А потім я довідався, що Лідина мама погодилася дати Олі гроші на бриджі, і Оля передумала нести мене на базар і віддала мене Ліді. Тепер вже Ліда була моя господиня – і це було прекрасно. Правда, мала Ліда зі мною повно клопоту, доки я не виріс і не порозумнішав. Та все це дрібниці. Головне те, що ми з Лідою були тепер разом. І Лідина мама любила мене. Пригощала смачними кот­летками. Такі смачні котлети вміє готувати тільки Лідина мама. Повірте, ми, песики, в котлетах знаємо смак. Навіть Оля інколи гладить мене. Але мені це не подобається, бо від неї так нестерпно пахне духами.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty − eight =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.