Казки бабусі Тетяни

Минуло небагато часу. Відхурделила зима, відбуяла весна. А влітку на Іванковій вербі знову визрівали грушки. До верби приходили люди, дивилися, дивувалися – і надивуватися не могли. Одного сонячного дня прийшли до верби Іванко з Ганусею. На руках дитина, хлопчик, син. Між ними любов і злагода. Довкіл радість і сонце. Тільки пан Бронко, Гану­син батько, як той вовкулака, зорить за ними, приступу до онука не має.
«Хлопська дитина, – думає пан Бронко, – але ж таки мій онук. Та вже так якось вийшло…»
А ще совість йому спокою не дає. Інколи прокидається серед ночі в холодному поту. Вдивляється у пітьму – йому клітка з левами сниться. І що він в тій клітці… Пан Бронко і досі не знає, як вижив тоді Іван. На хлопців не може подумати – не схитрували. Сам бачив, як вони Івана у клітку заштовхали. Слідкував. А вранці… Живий! Живісінький!

«А може й добре, що він живий лишився. Бо інакше… Я спопелив би себе тими думками. Вже й до сповіді ходив. Та хіба ж священику таке роз­кажеш? Соромно ж. А перед Богом хіба ж не соромно? Та… Бог мовчить. Поки що мовчить. Та ще жеребця шкода. Мусив таки віддати».
Живуть з Іванковою матір’ю. У невістки пішла. У бідність. Його єдина дочка! Свекруха невісткою не нахвалиться. Ще б пак! Хоча… Нічого з дому не взяла. Ні фантини!
«А для кого я старався? Для кого надбав усього? Ой, Боже, Боже! Та Бог, либонь, відрікся від мене…»
Журився пан Бронко в самотині. А коли та його журба скінчиться? Хто те знає? А на вербі тим часом визрівали грушки…

русаЛЧина доЧка

У моєму селі протікає річка. Навіть не річка, а річечка. Мілководна, як кажуть, старій жабі по коліна. Весною або після зливи та річечка розбухає, шумить, нуртує, немов і справді ріка. Не кожен, я певна, знає, що наша річка називається Самець. Про те мені колись батько розказував. Що за ім’я таке чудне? Та не нам про те судити. Самець – то й самець. Впадає та річка в Горинь – і так долучається до великої води та й біжить собі до моря. Те­пер річечка та захаращена всяким непотребом, каламутна, люди про неї не дбають, а сама вона не може оборонитися: ради не дасть. Влітку річечка Са­мець особливо каламутна. Тут купаються гуси і діти. Тай то батьки з дітьми сваряться, щоб не лізли у ту нечисту воду, аби чого не підхопили. Діти, ясна річ, не слухаються і таки купаються, бо їм охота у воді похлюпатися, а більше ніде. Риба тут не водиться, бо риба чисту воду любить. Хоча то той, то дру­гий казав, що бачив у річці отакенну рибу. Та в таке ніхто не вірив. Той, хто таке казав, очевидно, порибалити мріє, бажане видає за дійсне. Щоб в нашій захаращеній річечці риба водилася? І сама риба в таке не повірить. Онда­три водяться, то правда, те всі знають, а риба – ні. Ондатри інколи виходять з води, щоб на людських городах чим-небуть поласувати. Особливо полю­бляють вони цвітну капусту. В одної господині цілу грядку геть чисто з’їли. Розсердився господар – стільки труду пропало, та й наставив капкан. І що?

Таки попалася ондатра! Жива шапка! І що ж та шапка? А от що: відгризла собі лапу та й утекла. Болить, і лапи шкода, та воля миліша. Більше на тут грядку ондатри не ходили. З цвітної капусти перейшли на моркву. Теж не­поганий харч. Та більше вже їх ніхто не ловив. Але зараз мова не про те.
Розказують старі люди, що не завжди наша річка була такою мілководною. Кажуть, що колись по тій річці човни плавали. Щоб кораблі – то ні, а човни плавали. І риба, кажуть, водилася. Щоб отакенна – то ні, але на юшку чи на те, щоб смаженою поласувати – то можна було наловити. Ясна річ, що, де риба, там і рибалки. Дехто половить, половить та й плюне: не ловиться. А якщо ловиться, то сама дрібнота. А до рибалки, як відомо, терпіння тре­ба. Сьогодні не ловиться, то завтра піймається. Та був все ж один рибалка, який свою справу знав, то й рибалив собі сливе не щодня. А що мав човна, то рівних йому не було. І часом тому рибалці вдавалося і щось путнє піймати.
– То, Максиме, риба на твою вроду пливе. Ти – як наживка.
Сміявся Максим на ті жарти, а сам рибалив собі аж до криги. Тим і родину свою годував. А родина у нього була не те, щоб велика, та все ж… Стара мати, дружина та двійко дівчаток. Казкової вроди був той чоловік. Молодий, ставний та дужий, лице – очей не відведеш. Та ще й кучері, такі вже розкішні, що їх би дівці.

Дивися, Марусю, – жартома його жінці казали. – Сподобає твого Максима якась русалка, то й виведе. Водяні дівчата знаєш які? О, вони спритні і до чоловічої вроди ласі.


Які там русалки! В нашій річці хіба що жаби водяться, – сміялася молодиця. А жінки вже цілком поважно додавали:


Ти, Марусю, не смійся. Данило казав, що сам бачив, божився, що бачив русалку.


То йому, певно, з перепою видалося. Кажуть, таке буває.


Я теж так казала. Клявся, що того дня не пив.


І що ж та русалка? Не потягнула Данила у вершу?


Та яка русалка на нього злакомиться? То хіба що Ганя з невеликого розуму заміж за нього пішла.

Сміялися жінки, а Максим тим часом рибалив собі. Вже мав чимало карасиків, серед них і нічогенькі були, двох чималих коропів зловив і тро­хи дрібнішої риби.

«Та вже наче й досить, – подумав. – Мабуть, час додому. Риба жадібних не любить. Наступного разу може й не поталанити».
Вже й човна розвернув, щоб пливти додому. Коли дивиться – щось у воді… Чи то бавиться, чи з течією бореться. Підплив.
– Дитина! Плаває! Голісіньке! Для такої купелі вже й холодно. Це ж
воно і втопитися може. Хто ж його у воду кинув? Чи само якось… Глянув довкола – нікого.
– Та щож це таке? Де ж батьки тієї дитини? Чому її ніхто не рятує і на допомогу нікого не кличе?
Виловив дівчинку з води, зняв з себе кирею та й загорнув дитину. Дівчинка обігрілася і вже не плакала. Цікавими очима роздивлялася і рибалку, і все довкіл. Максим розгубився: як йому бути? У нього в киреї чужа дитина, і ніхто не біжить, ніхто її не шукає.
– Ти… А де твоя мама?
І не сподівався на відповідь. Дитина ще дуже маленька була. Та дівчинка заговорила, не по-дитячому чітко і виразно.

Мама? Вона попливла до річки Горинь.


А на чому вона попливла?

– Ні на чому. Просто так. Вона в мене русалка. Там русалки при місяці хороводи водитимуть, то вона й попливла.
«У дитини від переляку, видно, розум збаламутився, – подумав Мак­сим. – Це ж тільки подумати: таке маленьке – і в холодній воді. І скільки ж воно у тій воді було?..»
Та питав далі, бо більше ні в кого було питати.
– А чому ж мама тебе не взяла?

Бо не хотіла. Вона сказала, що ті русалчині забави не для дітей. Та й не русалка я зовсім. Я тільки русалчина дочка. Я схожа на звичайних людських дівчаток. Через те мене ніхто не любить: ні мама, ні дідусь Во­дяник, ні бабуся Кося.


А хто така бабуся Кося?


Вона – водяничка. Але косоока, тому її звуть Кося.
«Це казка чи… Але ж треба щось робити».


Ми з тобою ось як зробимо. Попливемо на човні аж до річки Горинь. Це не так уже й далеко. У мене човен міцний і легкий. Там ми знайдемо

твою маму. Я їй скажу, що не можна таку маленьку дитину так надовго залишати у воді. І вона тебе візьме з собою.


Ти смішний. І мама з тебе посміялася б, якби почула твою мову. Я ж у воді живу. У воді і під водою. Як русалки і водяники. Але я не русалка, тому мене ніхто не любить. Я звичайна людська дівчинка, хоч і русалчи­на дочка.


Але ж звичайні людські дівчатка не можуть жити у воді чи під водою.


Можуть, можуть. Вони просто не хочуть. Бабуся Кося мені казала, що їм мами стелять м’які постелі і годують їх всякими смаколиками.


А тебе чим годували твоя мама і бабуся Кося?


Сирою рибою.


Сирою?


Так, сирою. Та ще дядечко рак лякав мене, казав, що ущипне. А ще зубаста щука зубами клацала, грозилася мене з’їсти.


А тут і щука водиться?


Водиться, водиться. Отакенна!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − eight =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.