–
Я – русалчина дочка.

–
Навіть так? А якої русалки?

–
Не тутешньої. Моя мама – русалка річкова.

–
Однак… Виходить, що ти з наших, з водяних.

–
Я тепер живу з людьми.

–
З людьми – це добре. Я й сам люблю людських дітей. Я охоче з людь­ми поспілкувався б. Та люди чомусь дельфінів бояться. Не розуміють, що дельфіни, як люди, тільки живуть у воді.

– Скажи, а де ти так гарно навчився людської мови?

–
Ми, дельфіни, дуже здібні. Від рибалок навчився, від дельфінів, що жили у дельфінарії, а потім якимось дивом вибралися на волю. Натерпілися вони там всякого, та зараз не про те. З людьми треба жити дружно, але в неволю краще не потрапляти. От, якби ще люди нашої мови навчилися так, як ми їхньої. А то думають, що ми просто собі бездумні морські твари­ни. А воно ж не так. Ми – цивілізація. Та тобі по те ще рано. Якщо ти не боїшся, то сідай на мене, я тебе покатаю. Це тобі сподобається.

Таке катання не могло Хвильці не сподобатись. Це тобі не катання на старому гусакові. Ах, як вони мчали поміж хвиль. А часом злітали на хвилях, здавалося, до самих хмар. Дівчинці зовсім не хотілося поверта­тися до берега, та треба було, бо її незабаром почнуть шукати.

–
Розумію, – сказав дельфін. – Пливемо до берега. А завтра ти при­пливеш?

–
Мені батьки не дозволяють так далеко плавати.

–
Шкода. Я хотів подарувати тобі велику перлину. На згадку.

–
Може ще зустрінемося, але я не знаю, коли саме.

–
Буде сумно, якщо не зустрінемось.

–
І мені також.
Хто запливав далеко за буйки, той міг бачити дівчинку, що сиділа на

спині дельфіна і була така щаслива, що за неї було б смішно переживати. А на березі вже похопилися.
–
Де Хвилька?

–
Знову попливла далеко.

–
Ніяк не можна залишати її без нагляду.

–
Не треба за неї переживати. Вона плаває, як риба. З нею у воді нічого не може трапитися.

–
А якщо акула?

–
Ну де ти тут бачила акулу?

–
А якщо?

–
Хвилька така, що й акулу приручить, будь певна.

–
Верзеш казна-що. Акула так і буде чекати, доки Хвилька її приру­чить.

–
Не накручуй себе марно. А он і Хвилька пливе. Жива, здорова, усміхнена. А ти вже готова була плакати.

У Хвильки море вражень. Вона каталася на дельфіні. Ні, це зовсім не небезпечно. Хвилька мусить зустрітися з ним завтра – і він подарує їй велику перлину на згадку.

–
Ви відпустите мене? – спитала Хвилька. А оченята її сяяли таким блиском, що їй просто не можна було відмовити.

– Та попливеш, – посміхнувся Максим. – Хіби тебе втримаєш?

–
Ти її просто розпускаєш, – дорікнула йому Маруся. – Вона завжди робить те, що хоче. Ніякої дисципліни.

Та Максим посміхався. Виглядало так, що він і не чув, що казала йому дружина.
– Хіба можна приборкати море? Отак і нашу Хвильку…
А тут ще зусібіч насідали майстри спорту. Особливо ті, що працювали в дитячих спортивних школах.
–
У вас талановита дитина. Надзвичайно талановита. Де ви її трену­вали?

–
Та ніде ми її не тренували.

–
В таке важко повірити. Вона плаває, як … Як у воді народжена. Максим ховав усмішку.

–
Знаєте, у неї якийсь свій особливий стиль. Ви просто мусите віддати її в спортивну школу. Плавання – це її майбутнє.

–
Ну… Я так не думаю. Плаває – то нехай собі плаває. Але щодо май­бутнього, то ще рано щось загадувати. Хвилька ще занадто маленька.

–
Як ви сказали? Хвилька?

–
Це ім’я у неї таке.

–
Цікаве ім’я. Незвичайне. Це тому, що вона добре плаває?

–
Мабуть, що тому.

–
І все-таки… Я б вам радив віддати її у спортивну школу. Це ж про­сто злочин загубити такий талант.

– Поживемо – той побачимо, – сказав Максим.
А тут вже інші з готовими пропозиціями: вони можуть влаштувати дівчинці житло і догляд, аби тільки батьки погодилися відати її в спор­тивну школу. Максима це вже починало сердити. Побачили здібну дити­ну – і вже за всяку ціну залучили б її до спортивної школи.
–
Хіба ж ви не бачите, яка вона ще маленька? Хіба ж можна у такому віці забирати дитину від батьків?

–
Та це ж олімпійська чемпіонка! Без сумніву! Ви ж дивіться: вона у морі почуває себе, як у себе вдома.

– Ну от що. Пливіть собі далі. А про майбутнє нашої доньки ми вже якось подбаємо самі.
Благодійники розводили руками і йшли собі геть.
Та була у Хвильки ще одна пригода, яка досить-таки налякала і Мак­сима, і Марусю. Бо Хвилька що? Дівчинка до кінця й не усвідомила всієї небезпеки. Все-таки вона була ще зовсім маленька. Вона собі думала так: що гарно і цікаво, те не може бути небезпечно.
Для розваги відпочиваючих тут-таки на пляжі влаштували свято Не­птуна. Це була гарна забава і для дорослих, і для дітей. За Нептуна по­просили бути Максима. Його розмалювали, вчепили йому пишну бороду, посадили у розфарбований човен – от тобі й Нептун. Хвилька з захоплен­ням дивилася, як її тато претворився на морського царя. Якби вона не бачила, як це відбувалося, то й не впізнала б свого тата і не здогадала­ся, що це він. А може навіть злякалася б. Ну, того Хвилька, напевно, не знала, чи злякалася б вона. Але могло б таке бути. А тут… Чого боятися, коли Нептун – її тато? І Хвилька, щаслива і сонячна, плавала біля тато­вого розфарбованого човна і всім посміхалася. Бо, як інакше? Свято ж! Це було гарне і веселе свято. Тут були і русалки, і водяники. Хвилька знала, що вони несправжні. Це були перебрані дівчата і хлопці. Однак було цікаво. Нептун влаштовував всякі змагання, а дітям роздавав по­дарунки. Хвилька теж одержала подарунок від Нептуна, тобто від свого тата. Це була величезна мушля. Якщо мушлю прикласти до вуха, то мож­на почути, як шумить море.

– Вдома будеш слухати, – сказав Хвильці тато-Нептун. – А зараз слу­хай, як шумить справжнє море. Слухай і запам’ятовуй.
І раптом Хвилька побачила дельфіна, свого дельфіна, на якому вона так гарно каталася. Він був прикрашений святковими гірляндами. Це якось нікого не дивувало. Всім тільки було цікаво: де організатори свята роздобули справжнього дельфіна.
– Сідай, дівчинко. Зараз свято, і тим нікого не здивуєш.