Казки бабусі Тетяни

– Ні, мамо, я не застуджуся. Я вже вікно зачинив. А сніжинка… Мамо,
ось вона! У нас на ялинці! Подивіться, яка гарна! Мама підійшла до ялинки, глянула.

І справді гарна. А звідки вона тут взялася?


Через вікно влетіла.


Не вигадуй, Васильку.


Я не вигадую. Вона справді влетіла через вікно. А ще вона вміє розмовляти.


Ну це вже ти фантазуєш надміру.


Зірочко, ну скажи щось моїй мамі, щоб вона мені повірила.


З Новим Роком! – пропищала сніжинка.

– І справді розмовляє. Дивовижа та й годі. Це, мабуть, тобі подарунок від якогось доброго чарівника.

Від Дідуся Мороза, – пропищала сніжинка.


Ми дякуємо твоєму дідусеві за такий гарний подарунок.

На Новорічне свято збиралися дорослі і діти. У дітей був свій столик, суціль заставлений солодощами. Втіхи було – не передати. Але найперше всі діти звернули увагу на чудову сніжинку, що була на ялинці. Кожна дитина конче хотіла потримати її в руках і поговорити з нею. А ще кожна дитина подумала собі:
«От би мені таку сніжинку. Везе ж Василькові».
Біля ялинки бавилися діти. Вони ходили колом, співали, розка­зували віршики, відгадували загадки. Кожна дитина одержувала по­дарунки. Василькова мама вже подбала, щоб діти були задоволені. Дорослі посміхалися. Вони дивилися на дітей і тішилися за них.
І раптом Василько обімлів, аж зупинився у танку: кудись зникла сніжинка. Його сніжинка! Це найкраще, що було у нього на ялинці.

– А де сніжинка? – тихо, ледь не плачучи, запитав хлопчик. Підійшла мама. Вона побачила, що з сином щось не так.

Що таке, Васильку? Що трапилося?


Нема…Моєї сніжинки.
І хлопчик таки розплакався. Мама оглянула ялинку.


І справді нема. Може вона впала?


Ні, вона не могла впасти. Вона… Літала.


То може вона полетіла кудись?


Нікуди вона не полетіла. Їй подобалося бути на ялинці. Я знаю,

вона казала. Батьки з недовірою дивилися на хлопчика.

Сніжинка? Казала?


Так, казала. Бо вона жива, бо вона вміє розмовляти.


І справді, – підтвердила Василькова мама. – Це незвичайна жива сніжинка, котра вміє розмовляти. Я не можу вам того пояснити, але я її сама тримала в руках. Я не знаю, звідки вона взялася на нашій ялинці. Василько каже, що через вікно влетіла. Я не можу йому не вірити. Мій син завжди каже правду.


Та ми ж її бачили, – обізвалася Яринка. – Така маленька, біла-біла, схожа на зірочку.


Вона і називається Зірочка, – сумно сказав Василько.


А де ж вона?

І батьки, і діти кинулися шукати сніжинку. Вони нишпорили скрізь, в найнесподіваніших місцях, але Зірочки ніде не було. Ні, вона була, але там, де її ніхто не шукав. Зірочка сиділа у Петриковій кишені, міцно застібнута на блискавку. Вона пищала, кликала на допомогу Василька, але в загальному гармидері її тихенького голосочка ніхто не міг почути. А Петрик робив вигляд, що і він шукає сніжинку. Хлопчик дуже старався. Його щоки палали: але того ніхто не помітив.
Раптом вікно само по собі відчинилося. У хаті захурделило, завило. Відразу навіялися цілі кучугури снігу. Діти ошелешено на все це дивилися. Дорослі зля­калися за дітей: вони ж роздягнені! Щоб часом не застудилися. Всі кинулися до вікна, щоб його зачинити. Та саме в цей час посеред кімнати став справжнісінький Дідусь Мороз. Всі остовпіли і тільки цокотіли зубами від холоду.

– Хто кривдить мою онуку сніжинку Зірочку? – сердито гукнув Дідусь
Мороз. – Хто смів її кривдити? Наперед вийшла Василькова мати.

Не гнівайтеся Дідусю Морозе. Ми всі дуже раді Вас бачити. Я й не знала, що Зірочка – Ваша внучка. Вона дуже гарна. Ми тішилися нею. І дорослі, і діти. Але зараз її нема. Вона кудись зникла.


Я подарував її хлопчикові Василькові. Зірочка так захотіла. А дру­гий хлопчик вкрав Зірочку і сховав її в свою кишеню. Ще й кишеню на блискавку зачинив. Сніжинка там плаче, та її ніхто не чує, бо голосок у неї тихенький. Хіба ж так можна? Як бачите, я все знаю. То нехай той хлопчик перед всіма вийде і покаже всім, що він накоїв. Якщо йому буде соромно, то може ще з нього нормальна людина виросте, а якщо ні, то…

Кожна мати і кожен тато з тривогою дивилися на своїх дітей. Всі діти були чемні, хороші. Хто ж з них сховав у кишеню сніжинку? І раптом розпашілий Петрик вийшов наперед. Розплакався і розсунув блискавку на своїй кишенці. Звідти випурхнула Зірочка. Вона радісно посміхаалася і разом з тим витирала маленькими кулачками оченята.


Дякую, дідусю, – пропищала вона і сіла на ялинку поряд з Ангели­ком і срібним дзвіночком.


Дідусю, треба зачинити вікно і прибрати сніг, бо діти можуть захворіти. Вони ж не сніжинки.

– Зірочко, може ти хочеш піти зі мною? Бачиш, які тут нечемні діти?


Ні, дідусю, я зостануся з Васильком. А діти тут чемні. І Пертик чем­ний. Ну… Просто так вийшло. Ненароком. Я на Петрика не серджуся.


Так, я ненароком, – мимрив Петрик, витираючи сльози. – Я більше не буду. Ніколи-ніколи.


Ну, Зірочко, як хочеш, – сказав Дідусь Мороз і зник. Разом з ним зник і сніг, і вікно само собою зачинилося. Петрикові батьки вже збира­лися, взявши сина, йтии додому. Їм було соромно. Та Василькова мама їх заспокоїла і умовила залишитися на святі.


Новорічне свято лише раз у році, і не можна його псувати. Особливо дітям. Петрик все зрозумів, і більше ніколи такого робити не буде. Навіть Зірочка на нього не сердиться. Правда, Зірочко?


Правда, не серджуся. У Новорічну ніч сердитися не можна. Давай­те вже бавитися.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.