–
Може, білочка до нас прийде, то ми її почастуємо.

–
А як вона до нас прийде?

–
А ми її покличемо.

–
А як ми її покличемо?

–
Дуже просто: постукаємо горішками – от вона й прийде. Якщо ніхто її не налякає.

–
Ой! Вона прийде – а я її піймаю.

–
Ні, Сергійку. Того робити не можна.

–
А чому не можна?

–
Бо білочкам не подобається, коли їх ловлять. І тобі таке не сподоба­лося б, якби тебе ловили. Правда?

–
Мабуть, що так.

–
От бачиш. Ну, ходімо вже.

Вони вийшли у зиму. Сніг рипів під їхніми ногами. Дерева аж пона­хилялися під важкими сніговими шапками.
–
Є мороз, – сказав тато.

–
Чуєш, як сніг хрумтить? Це від морозу.

А на Погулянці море людей. І ніхто морозу не боїться. Галас, сміх, гармидер. Діти, і менші, і великі, катаються. І самі, і з батьками, і з дідусями та бабусями.
–
Ну, поїхали і ми.

–
А білочку коли покличемо?

– Думаю, що в такому гармидері білочка до нас не прийде. Побоїться. Нехай потім. Знайдемо затишну місцину, де менше людей, тоді покли­чемо. А зараз, Сергійку, ти менше говори, щоб не наковтатися холодного повітря та й не застудити горло.

Спершу вони каталися з невеликої гірки, потім з крутішої, а потім з такої, що ого! Про закритий рот не було й мови. Сміх, захоплені вигуки.
– Я й не знав, тату, що ти у нас такий сміливий.
– І ти теж не боягуз. А зараз, Сергійку, час нам трохи перепочити. Ходімо вже білочку кликати.
Знайшли затишну місцину, де майже нікого не було. Ходили тільки диваки з фотоапаратами. Їх було небагато.
–
Отут добре, – сказав тато. – Зараз ми її покличемо.

–
А як?

–
А от зараз побачиш.
Тато взяв два горішки і став голосно стукати. Спершу ніхто до них не

поспішав. Не вірить нам білочка.
– А чому не вірить?
– Не знаю. Боїться, що ми її піймати хочемо. Ти, Сергійку, стань збо­ку і не ворушися. Не полохай білочку.
І тато ще постукав горішками. І раптом… це вже було зовсім, як у казці. Сергійко ледве втримався, щоб не вигукнути від захоплення. До них поспішала білочка. Справжня! З пухнастим хвостом і очима-намистинка­ми. Очі-намистинки тривожно і цікаво дивилися довкола: і страшно їй до людей підходити, і горішків шкода. І все-таки бажання мати горішки пере­могло. Зараз зима. Де взяти такі ласощі? У білочки в дуплі чималі запаси. Але ж там ще білченята. А до весни ще так далеко. От і вирішила рудох­воста ризикнути та й наблизилася до людей. Ще раз подивилася довкола оченятами-намистинками – ніби все спокійно. Нарешті вона зважилася, взяла горішок і чимдуж у безпечне місце.
– Втекла, – сумно сказав Сргійко.
–
Нічого. Зараз вона віднесе горішок до сховку або з’їсть його, сидячи в безпечному місці, та й знову повернеться. Головне – білочка нам повірила.

І батько знову постукав горішком об горішок. І незабаром білочка і справді повернулася. А може, це вже інша білочка за гостинцем приман­друвала? Може. Хто зна. А може вони одна одній переказують:

–
Поспішай, там біля старого дуба якісь диваки горішки роздають. Ні-ні, не бійтеся. Це безпечно.

– Тату, а білочка – це теж зима?

–
Ні, сину. Білочка – це природа. Ну… Ходімо вже додому. Ти на сан­чатах розігрівся, а тепер щоб не замерз.

–
Я не замерз, тату, я добре снідав.

–
Ходімо, ходімо. Ми ще сюди прийдемо. Зима ще довго буде.

І вони пішли, взявшись за руки, везучи за собою свої санчата. Пішли по снігу додому, де чекала на них мама, котра не мала вихідних і їй було ніколи покататися на санчатах і зблизька подивитися на зиму.