Казки бабусі Тетяни


Не сердься, бабо Яго, на мене. Я й так ледве по світу волочуся. Та й розказав бабі Язі свою пригоду.


Тепер би мені якось до Чахлика потрапити.

– До Чахлика – то не проблема. Та тільки нічим він тобі не допо­може. Свого бовдура має. Точнісінько такого, як ото ти. І теж на голубій феї помішаній, як ото ти. Чи вона вас обморочила? Чи вона вас зіллям яким напоїла, що ви за нею пропадаєте? Хвалитися не буду, але от у мене дві донечки-близнючки, гарні, як квіточки. Жодна ще пари не має. Самі сумують. А гарні ж які! Та що з того? Всім Голубу Фею подавай! А якщо дівчина не фея, та ще й не голуба? То що їй? В дівках сивіти? От і їду якраз до Чахлика, хочу з ним побалакати. Посватав би його син одну мою доньку, а ти другу – та й всім би добре було.
Змієнко скоса подивися на бабу Ягу. Мати таку тещу! Нічого собі! Таке йому щось не дуже посміхалося. Та він нічого на те не сказав. Лише спитав:

А далеко до Чахлика?


На моїй ступі півгодини льоту. Можу підкинути.


То ти хочеш, щоб я на твоїй ступі летів?

– А що ж тут такого? Транспорт як транспорт. У нас в казковому світі хто на чому хоче, на тому й літає. Якщо можеш самотужки – то прошу.

Я б міг, але після такої оказії у мене всі м’язи болять.


А як болять, то чого комизишся? Сідай у ступу та дякуй, що безкош­

товно тебе до місця доправлю. Авто, вибачайте, у мене нема. І тут обізвалася ступа. Аж Змієнко злякався з такої несподіванки.

Ти, бабка, зовсім знахабніла. Мало того, що я тебе, старе луб’я, везу, то ти ще хочеш, щоб я везла якогось охломона? Я тобі що, коняка?


Поговори в мене! Віддам у музей – тоді знатимеш. З мене і так всі сміються, що я така застарілу техніку використовую.

Ступа замовкла, а Змієнкові не зосталося нічого іншого, як сісти у ступу баби Яги та й радіти, що незабаром він вже добереться до Чахлика. Може хоч відлежиться трохи, бо потовчене тіло боліло так, що годі було про щось думати. Навіть образ Голубої Феї трохи зблід, бо це він через неї зазнав такої наруги.
Чахлик Невмирущий і його син Чахленко Невмирущенко зустріли гостей дуже люб’язно. Доки сиділи за столом, розмова точилася про це, про те, а вже перейшли потім до справ. Мову почала баба Яга.

Ніяково мені, куме Чахлику, заводити про таке мову, але мушу. Всі ми, злі сили казкового світу, мусимо єднатися, бо й так всі налаштовані проти нас. Хоча, якщо подумати, то без нас жити було б нудно і нецікаво. Та хто про те хоче думати? І казки без нас, мов і не казки зовсім. Без нас і лицарів не було б, бо їм не було б з ким боротися. Без нас і люди, і мешканці казкового світу геть зовсім зледачіли б.

– Ну годі тобі, стара, наші заслуги малювати, – обірвав її Чахлик.


Хвалитися ми вміємо. Розкажеш комусь іншому. Я все це і так добре знаю. Ти краще розкажи, чого тебе принесло. Не просто ж з доброго дива ти до нас прилетіла у своїй ступі, яку вже давно пора здати в архів.


І ти, куме, дорікаєш мені тією ступою. І не сором? А потім – оте «ста­ра!» сам подумай: ну хіба я вже така стара? Мені всього триста шістдесять п’ять років. Хіба ж то старість.


Ну вже, ну! Не ображайся. Ми ж свої. Не треба все так близько бра­ти до серця. Кажи краще, чого тебе принесло.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 10 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.