Казки бабусі Тетяни

– Я лечу! Лечу! – гукнув він.

Гляди, не роби зла!


Що ти! Мені таке і до голови не прийшло б.


Тепер, казкарю, – суворо сказав Іван, – справедливості раді, нам би треба було допомогти повернутися додому. Дорога далека. Ми потомлені. Нам наша перемога нелегко дісталася.


Я б може… – обізвався змій.


Ні вже, – перелякалася Марічка. – Твоїх послуг з нас досить.


Ну чого ви? Я вже не той.


Не треба. Тоді ми краще пішки підемо.


Ну навіщо пішки? – посміхнувся казкар. – Ми покличемо вашого знайомого орла. Он він вже летить.


А кому я потрібний? Хто мене потребує?


Оті двоє. Ти домчиш їх додому?


Зрадістю. Вони перемогли страшного змія. Тепер вже я не боюся за свою дружину і своїх дітей.


А я що? – занепокоївся змій. Веселий, паперовий і живий.


А я що? Так і буду тепер самотньою страшилкою?


Ну чому ж? – посміхнувся казкар. – Ми тебе в цирк влаштуємо. Бу­деш там дітей веселити.

Іванко з Марічкою миттю опинилися вдома. Всі дуже зраділи їхньому поверненню. Там вони жили довго і щасливо. А може й досі живуть. В гості до них казкар заходить, казки їхній донечці розповідає, хоч вона вже й виросла. Інколи і паперовий змій прилітає. Іванко та Марічка на нього не сердяться. Він такий веселий і кумедний, що на нього серди­тися просто неможливо.
Казка закінчилася. Приказка лишилася. А хто нову казку почне, То нехай покличе мене.

деревиЧки

Була тиха літня ніч. Повітря, насичене п’янкими пахощами від саду і від квітників, майже не ворушилося. Вітер десь, напевно, задрімав собі та й забув, що йому треба віяти.
«Нехай спочине, – думала собі я. – Всі і так сплять і дивляться свої сни: хтось солодкі, а хтось може й страшні».
Мені ж не спалося, і я сіла за свій письмовий стіл. Може казка якась напишеться.
– Про що б його написати?.. – задумалася я. – Щоб і цікаво, щоб і не дуже страшно.
Не встигла я щось додумати, як … Було спекотно і я відчинила вікно. Коли чую, а надворі під моїм вікном хтось плаче. Прислухаюся – таки плаче. Тонесенько, мов дитина якась.
«І що воно таке?» Збагнути відразу не можу. Єдине… Висовуюся через вікно і тихо, щоб не побудити людей, питаю:
– Чого ти плачеш? Хто тебе скривдив? І хто ти? Може я тобі чимось можу допомогти?
І чую ніжний тоненький голосок, схожий на голос ляльки, тільки з людськими інтонаціями.

«Дивно і цікаво, – подумала я. – Але ж треба слухати».
Щоб краще чути, я трохи нахилилася через вікно, хоч зазвичай тако­го не роблю, бо боюся. А під вікном та загадкова істота вже не плакала, а наче співала.
«Це вона так всіх моїх сусідів побудить. Але ж треба слухати».
Я маленька дівчинка
Деревичка.
Загубила маленького
Черевичка.
Тепер ніжці холодно,
А животику голодно.
Я не маю ані мами, ані татка.
Тут на яблунці була
Моя хатка.
Була хатка гарнесенька,
Як гніздечко,
Біля тебе, казкарочко,
Недалечко.
Та вже мою яблуньку
Зрубали,
Та вже мою хатоньку
Зруйнували.


Так-так, – тихо сказала я. – То ти жила на цій маленькій яблунці? А звідки ти знаєш, що я казкарка?


Це всі знають. Найперше про те нам розказав твій горобець, котро­го ти годуєш.

– А-а, Цвів?


Так, Цвів. А потім вже і сорока, і вивільга. Якось тебе не було, а вікно було відчинене, то сорока залетіла в твою кімнату і перечитала все, що було у тебе на столі. А потім нам переказала.


А хіба сороки вміють читати?


Вміють. Ще й як вміють. Вони просто не признаються.


А я й не знала.


А ви, люди, про нас дуже мало знаєте. Це вам так здається, що ваша наука про нас знає все. Та це вам тільки так здається. От скажи, ти про деревичків щось чула?


Ні, не чула, – чесно зізналася я, і мені стало якось незручно, що я про деревичків нічого не чула.


От бачиш. А ти мала б чути, бо ж ти казкарка. А ми є. Живемо на деревах і в дуплах. А тепер я залишилася без хатки. Скажи… Навіщо ти звеліла зрубати ту маленьку яблуньку?


Але ж вона давно вже всохла і не родила яблук.


То й що? Кому вона заваджала? Нехай би собі була.


Сухі дерева треба вирубувати. Щоб молоді росли. А суха яблунька могла й сама від вітру впасти та ще й біди наробити.

– А тепер я зосталася без хатки.


Я ж не знала, що на тій яблунці була твоя хатка. А тепер я не знаю, як тобі допомогти.


І я не знаю.


Скажи, дівчинко… А ти не могла б жити у звичайній людській оселі?


Ні, не могла б. Я можу жити тільки на дереві або в дуплі. Тому й мене зовуть деревичкою.


Послухай, деревичко, а ти не могла б піднятися до мого вікна і за­йти до мене вгості?


Могла б. Чому не могла б? Я люблю інколи вмоститися на найви­щих деревах і співати там з вивільгою. Ми з нею дружимо.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + eight =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.