–
Мусиш встигнути. Заради свого щастя мусиш. Та й я тобі допоможу. Маруся заплакала.

–
За що вона мене так тяжко ненавидить?

–
Не плач, дівчино. Незабаром будеш вже сама собі господиня. Тоді нехай твоя мачуха хоч сказиться від злості.

Взялися за роботу обидві – і незабаром весільний рушник вже був готовий. А гарний же який – очей не відведеш.

–
Нехай і щастя твоє буде таке ж ясне та безхмарне, – сказала зірочка та й засяяла яскраво-яскраво – аж хату освітила.

– І що б я без тебе робила? – розчулено сказала дівчина.
Тепер можна було чекати весілля.
І нарешті цей день настав. Ясно світило сонце. Гостей насходило­
ся – мало не все село. Всі раділи за бідну сирітку, що йшла заміж за порядного хлопця. Подарунки, квіти, привітання. А молода була така гарна, що, здавалося, на цілому світі другої такої нема. Коли настав час весільний рушник стелити, дружки розстелили рушник, що засвітився всіма барвами. Всі здивовано мружилися. Такого рушника жодна моло­да не мала. На мачуху страшно було дивитися. Її лице перекосилося від люті. Та на неї ніхто й не дивився. Всі дивилися на щасливих молодих і бажали їм добра.
Після весілля молоді оселилися в новій великій хаті з двома веранда­ми і великим подвір’ям. Ніхто не знав, де та хата взялася. Чи подарував хто, чи як… Зажили молоді у любові та злагоді. Було в них все, що треба для початку: кобила з лошатком, корова з телятком, овечка з ягнятком, свиня з поросятком. Вся їхня садиба була зусібіч полином обсіяна.
– Ой, треба б той полин обполоти, – бідкалася Маруся.
– Не треба, – казала зірочка. – Полин – це оберіг від всякої нечисті. Ніхто лихий повз ту сторожу не пройде і пакості тобі не зробить.
А був у тому селі звичай такий: на свято Петра і Павла в центрі села дітям столи накривали, щоб вони собі «петрували», тобто святкували. Сюди сходлися і бідні діти, і багаті. Хто щось мав, то й приніс, а хто не мав нічого, то й так прийшов посвяткувати, тобто «попетрувати». Кожного року зірочка радо допомагала накривати столи для дітей. Часом і сама оберталася на ясну панну та й пригощала дітей, особливо бідних, тих, що були сором’язливі. Рік за роком так було.
А цього року, наче щось змінилося. Зірочка спершу й сама не зна­ла, що саме. Все почалося, мабуть, з того, що Марусина садиба була об­несена височенним парканом. Маруся розбагатіла. Їй не дуже хотілося, щоб кожен перехожий цікаво заглядав у її сад та на її подвір’я: а що ж там у неї робиться? Забула Маруся, як колись бідною була, забула, як колись рада була крихті хліба з чужого стола, як і сама колись за­глядала у чужий садок: а раптом яблуко впаде через паркан – то вона й підійме.

А тут і свято настало, Петра і Павла. Як завжди, дітям накрили сто­ли, і тут господарювала ясна панна, зірочка. Почула дитячий гамір Ма­руся і розсердилася. Такого з нею ще не було.
– Хто сміє моє багатство розтринькувати? Що мені чужі діти? Чому я маю їх пригощати? Свято! А мені що до того свята?
Та й побігла, як була, не дуже й причепурена, з розпатланим волос­сям. І притьмом до зірочки.
–
Як ти сміла? Хто дав тобі право розтринькувати моє багатство?

–
Але ж сьогодні свято, Петра і Павла.

–
То й що?

–
Діти петрують.

–
То нехай собі петрують без мене. А мені що до того? Це моє багат­ство, моє!

–
Дзинь, – задзвеніло щось, наче скло розбилося. Глянула Маруся на те місце, де стояла зірочка, – а зірочки нема. Лише кілька крижинок ле­жали на землі. Вони танули під палючим сонцем. Опам’яталася Маруся. Вона згадала, як застерігала її зірочка, щоб не була скупою і не казала «то моє». Опам’яталася Маруся, та пізно. Зірочки не було. Вона плакала, кликала свою рятівницю – все марно. Пішла Маруся додому і кілька днів з хати не виходила – тужила за зірочкою.

З того часу кожного року на свято Петра і Павла Маруся накрива­ла столи для дітей, запрошувала і пригощала бідних і багатих. Вона сподівалася, що зірочка не на зовсім її покинула, що вона з’явиться. Маруся подумки просила її, щоб вона повернулася. Адже Маруся те­пер була доброю і завжди буде такою. Вона бідним допомагала, кожну сирітку обігріла, кожну стареньку пошанувала. Та зірочка не з’являлася. Більше про неї ніхто нічого не чув. Так і не знали люди, чи так було колись, чи то казка така розказувалася. Мабуть, що казка. Бо хіба ж насправді могло таке бути?
Дослухала Ганнуся до кінця ту цікаву казку, а потім ще довго не могла заснути. Все на місяць дивилася. І дівчинці здавалося, що він їй підморгував і посміхався.
«А раніше я на нього ніякої уваги не звертала. Місяць собі та й годі. А виходить…»

А потім Ганнуся заснула. І снилися їй цікаві та якісь чудернацькі сни: чи то казкові, чи справжні. Мабуть, що казкові.
Сонце зійшло цього дня якось відразу, не вагаючись, не розко­лисуючись.
–
Ой, це ж до школи, – схопилася дівчинка і прогнала рештки сну.

–
Зірочко, зірочко, – покликала. – Вставай.

–
А я вже давно встала. Разом з сонечком.

–
А ти чула казку, котру мені мама розказувала?

–
Чула. Я ту історію давно знаю. Мені її дядечко місяць розказував. І не казка це зовсім. Так було насправді.

–
Ой!

–
Ми ж з тобою знаємо, що таке буває. Я ж у тебе є.

–
У нас з тобою сьогодні буде важкий день. Знову Петрик чіплятиметься.

–
Нехай тільки спробує. Я йому такого стусана дам, що забуде, як його звати. Нахабний хлопчисько.

– Але ж я не зможу на всіх перервах носити з собою свій рюкзачок.