–
Отут, на оцій горі палац лютого змія. Далі я вже тобі допомагати не буду. Мусиш сам.

– Але ж я не виберуся на ту високу гору.

–
Ну, добре. Ризикую, але на гору я ще тебе підніму. А далі вже роби, як знаєш. Не вірю, що здолаєш ти лютого змія. Скорше за все загинеш. І тебе жаль, і дружину твою шкода. А, як тобі допомогти, чим зарадити – не

знаю. Бо і дітей моїх мені також шкода. Хіба що… Є в мене в тих краях чоловік один. Колись я йому в пригоді став – дитину його врятував. То може тепер він мені в пригоді стане, якщо не забув, як я йому колись прислужився. Спробую. Сам він не силач, не богатир, та може хоч пораду яку дасть. То я полечу. А ти спіши до дружини своєї. Вона там за тобою побивається.
Сказав так та й полетів. А Іван пішов у глибину плаю шукати свою Марічку. Недалеко й пройшов, як Марічка ластівкою йому на груди впа­ла та й зайшлася сльозами.
– Іванку мій милий, чоловіче мій любий! Це я, нерозумна, у розпачі своєму послала тобі вісточку про себе. Не здолати тобі змія лютого. З його пащі вогонь на півнеба, а коли хвостом махне – все живе довкіл гине або ховається.
– Не журися, моя Марічко, як Бог дасть, так і буде. Добре вже те, що
ми разом. Не встигли вони одне одним намилуватися, коли дивляться – хтось іде.
–
Хтось нерозумний іде просто в змієве царство, – забідкалася Марічка.

–
Чекай, Марічко. Може це іде наш з тобою порятунок.

Коли ближче підійшов чоловік, то побачили обоє, що був це старень­кий дідусь. Побачили та й здивувалися: іде і нічого не боїться.
–
Чого, діти, засумували? – спитав дідусь, привітавшись.

–
Та сумуємо, бо жаль нам, таким молодим, від змія лютого загинути.

–
І не треба гинути. Нехай наші вороги гинуть. Зло перемагати треба. На те ми люди. На те нам Бог розум дав. Силою я вам прислужитися не можу, бо вже старий. А колись і я був сильний та дужий. Минулося. Та дещо вам розкажу, чого ви не знаєте. Є у змія одна таємниця. Він здав­на тут живе. Таке сусідство не дуже мені до вподоби. Та звик вже до цих місць – та й живу. Про змієву таємницю ще мені моя бабуся розказла. Є у його хвості три лусочки. Їх треба відколупати. Відколупаєш одну, не зможе вогнем пихкати. Відколупаєш другу – силу і могутність втратить. А відколупаєш третю лусочку – змію кінець. Життя його у тій третій лусочці заховано. Ото і все.

–
Добре, дідусю. Я радо вірю у ту змієву таємницю. Але ж чи дозво­лить та люта потвора кому-небудь колупатися в своєму хвості?

–
Ясна річ, що не дозволить. А хто б дозволив? На таке ось вам ба­бусина хустина. Як тільки ви кинете на нього ту хустину – він відразу й засне. Сон його буде непробудний, але тільки на одну годину. Як тільки змій засне, тут вам треба облишити свій страх і поквапитися ті лусочки в його хвості знайти. Їх знайти неважко. Вони світяться. Впораєтесь – врятовані будете. Ні – забирайте мерщій свою хустину та й ховайтеся. Доведеться другий раз спробувати. А там може бути ще й третя спроба. А, якщо у вас і за третім разом нічого не вийде, тоді вже я не знаю. Того моя бабуся мені не казала. Ну, з Богом. А я вже піду. Хоч я й старий, та щось мені не хочеться стати здобиччю змія.

Подякували старому та й стали змія чекати. Коли чують – земля гуде, гора тремтить від страху, полум’я ще здалеку на півнеба пихкає.
– Ховайся, Іванку, щоб він тебе відразу не спопелив.
Став Іван за скелю. І лячно йому, бо ж не богатирської він вдачі. Зви­чайний собі чоловік. Та постановив собі здолати змія, що б там не було. Він ще не знав, як саме його здолає. Але знав, що мусить його здолати. Стоїть Іван за скелею, а змій гримить:
–
А ти, красуне, і досі плачеш?

–
Плачу і буду плакати, доки ти мене додому не відпустиш.

– Та не відпущу я тебе додому. Сказав же. Пора тобі про те забути та й братися за якусь роботу. Вже б і їсти мені зварила, а то сидиш та й рюмсаєш.
Потім вдихнув повітря та й каже:
– Щось тут людським духом пахне. У тебе хтось був?
–
Та хто ж би у мене тут мав бути? Хто на ту гору вибереться? Налітався по світу та й пахне тобі людським духом.

–
Приніс я тебе, красуне, сюди, а радості від того не маю. Підійди до мене, нехай тебе хоч пригорну – хоч тим потішуся. А-а, не хочеш підійти? Тоді сам я до тебе підійду.

–
Не смій! Не смій наближатися до мене.

–
Не смій? Це ти мені таке сказала? Такого мені ще ніхто не говорив.

Та й став наближатися до Марічки. І страшно їй, а треба. Розмахну­лася молодиця та й кинула хустину прямісінько на пащу лютого ворога. Ану. Чи ж подіє? Подіяла дивовижна хустина. Упав змій, простягнувся на весь свій зріст та й не дише. Наче мертвий. Та Марічка знала, що во­рог немертвий. На коротку мить, лише на годину заснув змій.

– Виходь, Іванку. Скорше. Треба хоч щось встигнути.
Вийшов Іван з-за скелі, дістав складаний ножик та з острахом підійшов до змія. А потвора лежить, не дише, наче й нежива. А на хвості три лусоч­ки світяться лиховісним блиском. Почав чоловік колупати одну лусочку. Навмання, не знаючи, яку саме. Хвіст смикнувся. Видно, заболіло у по­твори.
– Лежи, лежи, – тихо сказав Іван. – Сумирніший будеш.
–
Поспішай, чоловіче, вже незабаром година, як змій заснув. Скоро вже прокинеться.

– Вже. Я вже впорався.
І показав Марічці лусочку.

–
Отака маленька, – і стільки клопоту. Ой, лишенько! Де ж мені, чоловіче, тебе сховати.

–
Я десь тут бачив у скелях невеличку заглибину. А-а, ось вона. Тут я перебуду. А завтра ми знову спробуємо.

Тільки Іван встиг сховатися, як прокинувся змій. Прокинувся і за­стогнав.

–
Ой,ой! Заснув я невчасно і незручно. І хвіст чомусь у мене болить. Подивися, Марічко, що там з моїм хвостом.

–
Та хай ти сказишся! Робити мені нічого, тільки на твого хвоста ди­витися. Тьху!

–
Бідний я, бідний! Налітаюся за цілий день по світу, а вдома нікому мене пожаліти. Та глянь же на мій хвіст. Прошу тебе. Болить дуже. Може там колючка влізла яка чи що.

Марічка підійшла і здалеку глянула на хвіст. На хвості запеклася кров.
– Ніякої колючки там нема. Видно, спав якось незручно. Йди, полеж
на своїй канапі – і все минеться. І тихенько додала:
– А не минеться – то й так буде.
Змій спробував пихнути вогнем – нічого не вийшло. Спробував ще раз, ще – нічого.

–
Що за заковика! Вогню нема. Куди ж він міг подітися?

–
То й добре. Що вогню нема.

–
Та де вже там добре… Щось в мені розладналося.

–
Забагато злості в собі носиш – от і розладналося.

–
Скажи мені, а як без злості на світі жити?

–
А от я живу без злості. Навіть на тебе злості не маю. Хоч ти й зруй­нував все моє життя.

– Ти б мала мене вбити.

–
Якби я тільки могла… Я б зробила це без злості, але з задоволен­ням. Та, якщо чесно, то мені тебе шкода.

– Шкода? Не розумію.

–
Був би ти, скажімо, звичайним паперовим змієм. І дорослі, і діти милувалися б тобою, дивилися б, як ти летиш. А ти летів би собі і безжур­но співав би якусь веселу пісеньку.

–
Ображаєш, красуне. Я – паперовий змій. Ха-ха!

–
Але ж таким ти прилетів під моє вікно. Паперовим і веселим змієм.

–
Е, то була військова хитрість. Інакше б ти зі мною не полетіла. А мені хотілося мати тебе за дружину. Я тебе вже давно примітив.

– І нічого доброго ти не зробив.

–
А хто тобі сказав, що я в своєму житті зробив щось добре? Забудь. Я вмію робити тільки зло.

–
Твоє зло тебе й погубить.

–
Хто це сказав?

–
Це я сказала, Іванкова Марічка.

–
Не згадуй того ненависного імені. Моє зло мене погубить! Як ти

сміла мені таке сказати? Змій хотів пихнути вогнем, але в нього знову нічого не вийшло.