Казки бабусі Тетяни


Чому?


Бо він сумний.
Сказала так і поспішила до прилавка.


Ну? Чого тобі?


Ведмедика.


Я ж сказала, що він подорожчав.


Я вже… Маю гроші.


Знайшла чи що?
Дівчинка промовчала, а продавчиня прикусила язика: нехай бере.

Ця іграшка і справді була якась непродажна. Нехай бере. Щаслива дівчинка проштовхалася до дядька Петра.

Все. Купила. Дякую Вам.


А ведмедик, здається, повеселішав.


Він… Посміхнувся.


От бачиш. Бережи його – і він принесе тобі втіху.


Я берегтиму. Скажіть… А Ви часом не святий Миколай?
Чоловік посміхнувся.


Ні, я – грішний Петро.


Так не буває.


Чому не буває? Буває.

Вони вийшли з магазину. Дівчинка горнула до себе свого ведмедика. Маленькій людині для щастя треба не так уже й багато. Ведмедикові та­кож.

Подарунок

Невже і справді людина колись приручила вовка і той вовк став со­бакою? А собака? Якщо людина його не захоче і прожене від себе, то, чи не може так статися, що тоді той собака знову стане вовком? Ні, не може такого бути. А власне, чому не може? Цілком може. І що? Наші Барси­ки, Тузики, Шарики стануть вовками? Невже вони забудуть добро, що їм робила людина? Якби ж тільки добро. А хіба ж людина не робила собаці ніякого зла? Робила. І всі те знають. То чому тоді пес має пам’ятати добро і забути зло? Ні, це було б несправедливо. Нехай пам’ятає все: і добро, і зло. А тоді нехай стає вовком. А тоді вже – що переважить – добро чи зло.

Я собі песик. Звичайний маленький песик. Ще, можна сказати, цуце­ня. А може й не зовсім звичайний песик, бо хтось сказав, що я породистий. Тільки як називається моя порода – я тут-таки й забув. Отже, я маленький породистий песик. Що маленький – то пусте. Я довго маленьким не буду. Я неодмінно виросту, а тоді всім доведу, що я… Я ще не придумав, що я доведу, але це неодмінно буде. Так що я маленький – то пусте. А от що по­родистий – то я ще не знаю, чи це добре, чи зле. З розмов виходило, що наче добре, але я ще не знаю. Сьогодні в моєму житті відбулася перша справжня подія: мене подарували на день народження. Ось! Правда, я ще досі не чув, щоб на день народження комусь дарували справжнього живого песика.

Але я ще багато про що не чув. Може й дарують. Отже, мене подарували. Посадили в кошичок, вчепили розкішного банта і понесли. І тепер я тут. Моя господиня – доросла симпатична дівчина Оля. Я, правда, ще не визна­чив, чи любить Оля маленьких симпатичних песиків, таких, скажімо, як я. Може й не любить. Бо, коли їй мене подарували, вона, здається, зовсім не зраділа, а тільки здивувалася. Ні, я не певен, що це так, бо вона щиро дя­кувала за подарунок і посміхалася. От, хто зрадів, так це Олина молодша сестричка Ліда. Що Ліда зраділа – я це відразу зрозумів.


Ой, песик! Який гарненький, – защебетала дівчинка. – А як його звати?


Ще ніяк. Ім’я для нього придумає Оля, – сказала та, що мене при­несла.


А можна, щоб я для нього ім’я придумала?


Не знаю. Спитаєш в Олі. Це її подарунок.


Олю, Олю, – загукала Ліда, – а як ми назвемо песика?


Відчепися. Потім.


Але ж песик не може жити без імені.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one + 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.