–
Манна якась.

–
Не може такого бути.

–
Нас обморочено.

–
Десь певно поначіплював клятий парубок на вербу грушок та й ду­рить нас.

Аж тут і хлопчисько знайшовся. Взявся залісти на ту вербу та й гру­шок з неї нарвати, а заодно й подивитися: чи ростуть вони там, чи якось хитро попричіплювані. Всі чекали, як заворожені, що скаже той хлоп’як. Ось він вже й до грушок добирається. Ще ближче… Ще…

–
Ростуть, – загукав хлопець. – Вони тут ростуть. І нічим вони тут не попричіплювані.

–
Ну, то рви їх хутчіш та злазь.

–
Ти в пазуху, в пазуху.

–
Та гляди, щоб не впав.

Та й принишкли, чекаючи, доки той злізе. Кожному кортіло скушту­вати тих грушок, що на вербі ростуть. От зліз хлопець та й грушки роздає. Кожному по одній, щоб всім вистачило. Та де там! Грушок однак забрак­ло. Довелося хлопцеві ще раз на ту вербу лізти. А потім ще. Всі присутні розпробували ті грушки і визнали, що грушки смачні, соковиті, хоч і ма­ють гіркуватий присмак і вербою пахнуть.
На вербі ж ростуть.
Тепер вже панові Бронкові ніяк не відкрутитися. Мусить тепер видати свою Ганусю за того садівника. Таке диво хлопець придумав заради кохання.
А чого ж суперечити? Як любляться, то хай єднаються та й живуть собі.
Так думали і бідніші, і багатші. Вони були вражені і тими грушками,
і тим, що ті грушки на вербі ростуть.
–
А хлопець розумний, видно.

–
Вигадник. Бач, що вигадав.

–
А молодята гарні, до пари одне одному. Чого ще?

–
А де ж то пан Бронко?

–
Та тут він, тут.

–
Ну, як вам, пане, грушки, що виросли на вербі?

–
Та…

–
Добрі, добрі грушки.

–
А якби й недобрі були, так зате на вербі виросли.

–
Тепер вже пан Бронко мусить віддати свою Ганусю за того садівника.

–
А чого це я мушу?

– Бо пан так казав. Всі те чули, що тоді віддасть свою дочку за Івана, як на вербі грушки виростуть. Казав так пан чи не казав?
–
Казав. То й що?

–
А як казав, то не треба з писка халяву робити.

Не мав що сказати шляхтич громаді. Але, що може мати громада до нього і до його дочки? Хто йому має що до розказу? Та все ж проти грома­ди йти – якось воно не теє. Всі ж чули, що пан Бронко і справді так казав. Бодай йому писок скривило! Бодай йому було заціпило на той момент.
Всі тішилися за молодят. І вони самі за себе тішилися. Йшли собі, попід руки взявшись, на очах у всіх, бо ж тепер, так вони собі думали, не було вже більше ніяких перешкод, щоб їм бути разом.
Не так думав пан Бронко. Люта злість шматувала його серце.
«Тішаться! – думав він. – А не зарано? Зарано, голуб’ята. Я ще не зовсім з глузду з’їхав, щоб погодитися на таке нерівне весілля. Я не хочу, щоб в жилах моїх онуків текла хлопська кров».
Весілля планувалося на осінь.
«Ого! У мене ще досить часу, – думав собі пан Бронко. – До осені ще може з нареченим що-небудь трапитися. Скажімо так: не дуже приємне. Після того він би вже ніяк не міг оженитися на моїй доньці. Бо його про­сто вже не було б. Ні-ні, я тут ні при чому. Просто… Може ж таке трапи­тися. Прикрий випадок».
На підвіконні у Ганусі пишалася яскрава велика троянда. Своїми па­хощами вона наповнила всю кімнату. Цю квітку задумав і виростив її коханий. Ця квітка може зів’янути тільки від журби та туги самотності.

– Квітка любові, – тихо промовила дівчина. – Так Іванко сказав…
Та сьогодні Ганусі чомусь сумно, і квітка не тішить. Чого б то? Адже за тиждень її весілля. Та однак чомусь сумно. Чи то осінь за вікном смут­ку додає? Чи дрібний дощ його докидає? Ганусине серце, немов біду чує. Хоча… Яка біда? Все ж, ніби добре. Батько змирився, а Іванкова мати й не була проти.
Декотрі багачі мали собі для розваги в клітках диких звірів: вовків, тигрів або й левів. Хвалилися тим скарбом перед гостями. Хоча, чим тут хвалитися? Ти ж не викохав, не виростив тієї дикої природи. Може й не приручив навіть. Пощо заставляти гостей милуватися диким оскалом хижої пащі? А часом, чого там критися, гості бачили, як дикі звірі роз­правлялися з людиною, котра чимось не вгодила своєму пану. О, це було страшне видовище. Не для слабких. У пана Бронка своїх звірів не було. Він не був такий багатий, щоб утримувати прожерливих хижаків.
–
Це ж стільки м’яса треба, щоб їх нагодувати, – казав пан Бронко, коли приходив до свого приятеля пана Станіслава, котрий мав клітку з левами.

–
А так, – сміявся той. – Ті панове, якщо їх не нагодувати, можуть не­нароком і свого господаря схрумкати. А їм що?

–
Ніколи не тримав би такої пакості. А що, як з клітки вирвуться? А що, коли хтось ту клітку навмисне відчинить? Ні, нізащо не тримав би.