Казки бабусі Тетяни


Ти дивися на нього! Вже мій аромат йому заважає! Всім подобається, а йому ні! Ти просто старий сварливий дід. Якби я мала колючки, я б тебе подряпала. Кактусе, подряпай його. Він собі забагато дозволяє.

Кактус прокашлявся і статечно сказав:


Ти, фіалочко, дуже тендітна і юна. Не треба ображатися на фікуса. Він тут старожил і багато чого знає такого, чого не знаємо ми.


Так, так, – погодилася фуксія, що розрослася ледве не на все вікно.


Фікус дуже розумний. Ми всі його дуже шануємо.


І слухаємось, – докинула горда пальма, що переселилася сюди з теплих країв.


А я не хочу його слухатися, – сердито писнула фіалка. – І взагалі… Я тут найкраща і нікого не хочу слухатися.


Ну… Вам, панно, таке зовсім не пасує, – зауважив статечний как­тус. – Злість нікому не приносить користі: ні людям, ні квітам. Злість тільки псує вигляд того, хто злоститься.


Не треба сваритися, – прошелестів мірт, що досі мовчав. – Ми завж­ди жили мирно. Кожен з нас має свої принади. Мене, скажімо, беруть на весілля. Але ж я не задаюся, хоча й пишаюся тим. Від прекрасної азалії люди очей не можуть відвести. Кажуть, що на неї дуже корисно просто дивитися.


А з фікуса що за користь? Не цвіте і не пахне. Тільки й того, що листки великі.

– Ну, фіалко, це ти вже занадто розходилася, – дорікнула фуксія. – Фікус очищає повітря. І взагалі… Він просто красень. На нього приємно дивитися.


Подумаєш, приємно, – пхикнула фіалка, – ні цвіту, ні плоду. Він навіть запаху не має. Тільки й того, що листом широкий. А приндиться! Куди там!

– Ні, фіалко, ти таки нестерпна, – спокійно, але гідно сказала фуксія. – Без тебе у нас тут мир і лад був. Навіщо ти так?


Так завжди буває, – втрутилася азалія. – Один поганий бур’янець весь город засмітить.


Це… Це я бур’янець? – Фіалка вся тремтіла від злості. – Та я тобі… Та я вам…


Тихо, тихо. Господиня йде.


Не господиня, а служниця.


Однак…Нишкніть.
Увійшла служниця. Вона стала підливати квіти. Підійшла до фіалки.


О, а фіалка чогось пожовкла.


Від злості, – тихо прошелестів мірт. Ясна річ, служниця того не по­чула. Розмову квітів чують і розуміють тільки ті, котрі їх люблять. Служ­ниця якусь мить стояла і дивилася на фіалку.


Так… Доведеться, мабуть, викинути її на смітник. Шкода, я за неї гроші заплатила, але…


Мене? На смітник? Я ж…
І від таких емоцій фіалка пожовкла ще більше.


Послухайте, пані…
Жінка оглянулася. Ніде нікого не було.


Хто це говорить?
Ще раз оглянулася і зблідла.


Не лякайтеся, пані. Це я, фікус.


Фікус? А хіба фікуси розмовляють? Ой, це вже у мене якісь галюни.


Ні, не галюни. Просто ви не знаєте, що ми, квіти, вміємо розмовля­ти. Ну, майже так, як люди. Хіба трішки тихіше.

– І… Чого ти хочеш, фікусе?


Та, власне… Нічого особливого. Я хотів вас попросити, щоб ви не викидали фіалку. Пересадіть її у просторіший горщик і не заливайте так дуже водою. Фіалки того не люблять. І вона відживе. Бачите, як вона гар­но цвіте? А пахне ж як. Жодна квітка так не пахне.


І справді… добре, я її викидати не буду. Сьогодні ж пересаджу. А то господиня гроші дала, я купила, а тепер що? Викинути? Господиня мені не повірить. Ще, чого доброго, сваритиме за марно потрачені гроші.

Та й пішла.


Фікусе, – наполохано зойкнула фуксія. – Ти чарівник чи що? Як тобі вдалося зробити так, що людина, котра не любить квітів, почула твою мову?


Дуже просто. Я доклав трохи зусиль. Це коштувало мені кількох листків. Але то пусте.

Квіти побачили, що біля лакованої кадки лежало кілька фікусових листків. Квіти здивовано мовчали. Тільки на листочках і на квітах фіалки блищали краплини… Ні, не роси. То були її сльози. Фіалка таки щось зрозуміла. З того часу між квітами знову запанувала злагода. Як колись. Як завжди.

зайЧикові Хитрощі

Якось вже так вийшло, що хатинка зайчика Вуханя стояла біля хатинки лисички Секлети. Для зайчика це було неприємне сусідство. А що зробиш? Не будеш же із-за того переставляти свою хатинку. Це і важко, і накладно. Тому Вухань залишався тут жити, з острахом поглядаючи на свою сусідку. А Секлета, стоячи на порозі своєї оселі, вдихала заячий запах і казала:
– Ах, як смачно пахне зайчатиною. Ну, нічого. Я ще тим зайцем по­ласую. Неодмінно поласую. Хіба б я Секлетою не була. Я ж таки хитра. І де вже там зайцеві мене перехитрувати.
Якось, коли терпець у лисички урвався, вона підійщла під віконце зайчикової хатинки та й гукнула:

Добридень, сусіде.


І Вам доброго дня, лисичко-сестричко.


А чи не могла б я розжитися у Вас борошном? Затіяла я млинці пек­ти, а борошна забракло.


Чому ж ні? Можна. Є у мене борошно. Свіже, щойно з млина. За­раз винесу.

І довірливий зайчик виніс лисичці цілий підситок борошна. Чому ж не виручити по-сусідськи? А лисичка хап його за вуха та й понесла його додому. Несе та й каже:


От і зайчатина до моїх млинців. От я тебе, зайчику, і перехитрува­ла. Тепер ти від мене не втечеш, не вирвешся.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − eight =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.