Казки бабусі Тетяни


Добре, добре. І без тебе знаю, для чого я покликана. Але я ж все­таки теж людина, хоч і муза. Я з твоєї ласки наділена всіма людськими властивостями. А тепер я елементарно хочу спати. Може це й непристой­но в такій ситуації, але так є.

– Ну, то може… Ти ляжеш на моє ліжко та й поспиш?


А ти? Ти тут будеш терти очі, доки на світ не благословиться? Ні вже, я залишуся тут. І нехай це буде на твоїй совісті.


Нехай.


Ти просто знущаєшся над своєю музою.

Мені стало трохи ніяково. І справді, придумала якийсь сюжет без розв’язки, не радячись зі своєю музою . Та що вже тепер? Треба якось ви­ходити з ситуації.
– Послухайте, – звернулася я до обох. – А може ми вип’ємо кави? Тим сама я хоч почасти спокутую свою провину.
– Ой, я сто років кави не пив, – вигукнув Степан.

– Боюсь, що більше, ніж сто років, – засміялася муза. А я подумала:
«Цікаво. На каву реагує, а на місяць ні».
Я заварила каву, знайшла якесь печиво. Розмова ніяк не клеїлася, і

я, щоб якось скрасити час, стала читати свої нові вірші. Степан явно ну­дився. Раптом він вхопився за серце.

Ой!


Що тобі?
Ми обидві наполохано скочили зі своїх місць.
«Ще тільки того мені бракувало! Станеться з хлопцем якесь лихо – а

потім пояснюй міліції, хто він такий і як тут опинився. А головне – хто тобі повірить? Ото халепа!» Моя приятелька вже напувала Степана холодною водою.

Нічого, нічого. Не хвилюйтеся. Налякав вас. Перепрошую. Вже все добре. Либонь… До мене моя душа повернулася. Так мені здається.

– І що ти відчуваєш?


Я… Неначе тільки зараз побачив все довкола. Ах, як я хочу побачи­ти Настуню. І місяць… Вповні…

– Ну, думаю, тепер вже вона незабаром повернеться.
І справді. Спершу ми побачили переможне місячне сяйво. Яскра­ве, на увесь світ. А потім перед нами стала Настуня, місячна дівчина у своїй короні.

Степане!


Настуню!

Ми з музою делікатно вийшли з кімнати. Нам тут нічого було робити. Ми були зайві.

Бачиш? А ти мені дорікала, – посміхнулася я.


Однак химера.

А ми тепер дивуємося, що у нас глобальне потепління. Не тільки ми, пересічні люди, а й вчені дивуються. А все пояснюється дуже просто: світло і тепло, місяць і місячна дівчина Настуня приборкали вічну Мерзлоту. Те­пер вона вже не почуває себе володаркою світу. Кажуть, що льодів у неї по­меншало. Розповідали, що навіть біля Африки інколи плавають величезні крижини. Вони, ясна річ, не довго плавають – тануть. Бо Африка – це вам не Північний Полюс. Лютує Мерзлота і вже не зазіхає на людські душі. Їй не до того. Бо такого страху натерпілася, що хай йому грець!
Так і чую запитання від цікавих.

А що сталося з Настею?


А де Степан?

Ні з ким нічого не сталося. Вони й досі живуть. Кажуть, що, либонь, в затишній місцині на березі Чорного моря. Дітей виростили, тепер онуків виколисують. Настуня й досі береже свою місячну корону. А, коли місяць вповні, вони виходять всією сім’єю подивитися на нього. Місяць впізнає місячну дівчину і посміхається. А потім Настуня вже вкотре розповідає свою «Місячну казку». Ми з музою збираємося їх відвідати. Та все ніяк не зберемося – часу обмаль.

добром за добро

На горі, на самому вершечку, наче до скелі приліпилася хатина діда Махтея. Сам один жив той старезний дід. Добре йому було тут: вітри йому пісень співали, сніги кутали його хатину по самий комин – та й нічого. Взимку до нього з людей ніхто не заходив. Хіба вовки-сіроманці завивали тужно і моторошно. Тоді дід казав:
– Кинув би я вам що-небудь, бо сам знаю, що таке голод. Так боюся. Як відчиню сінешні двері, то можу й не зачинити: вітер не дасть та й ви можете наскочити. Наїдку з діда мало, та мені біда. Так, так, вовки – не собаки. Йдіть собі далі, то може щось вполюєте.
А влітку коли-не-коли хтось з долини міг зайти: води напитися, тра­вою для ліку розжитися чи й переночувати, як негода в горах захопить. Тоді дід розкладе вогонь, запахкає люлькою та й заведе розмови, цікаві і довгі, як дідові літа. Часом хтось цікавий і спитає:

А скажіть, діду, що це за ім’я у вас таке – Махтей?


А Бог же його знає. Так мати назвала, так і прижилося. А хіба що?


Та нічого. Просто цікаво. Незвичне ім’я. А чому ви, діду, в долину до людей жити не йдете?


А чого б мав іти? Мені і тут не зле. Та що там долина? Я свої гори вже так люблю – що й не сказати. Гори не бувають однакові: то

білим білі, то в таємничому серпанку з туману, а то сині-сині, наче їх небо празниковим убранням одягнуло. А що вже, як заспіваєш – то гори відлунюють і повторюють собі, наче підспівують. Ні, кращого краю, ніж наші гори, нема.

А мавки не лякають?


А чого б мали мавки мене, старого, лякати? От парубків зваблювати


то для них. А я що?

– І не нудно вам тут самому?


Хіба ж я сам? З вітрами собі розмовляю, з громами перегукуюся, з блискавицями сварюся.


А як же ви з громами перегукуєтеся?


Аякже. Отак і перегукуюсь.


Агов-гов, дідугане, – гукає грім. – Ти ще живий?


Живий, громе, – кажу йому. – Ти тільки в скелю мою не лупни, бо тоді хатина моя полетить шкереберть, а мені того не хотілося б.


Ого-го, – гукає грім. – А хіба ж ця скеля твоя?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight − 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.