Хвилька вмостилася на спину свого приятеля, а всі довкола плескали і дивувалися, вигукували і захоплювалися.
–
Я так і подумав, що побачу тебе на святі.

–
А звідки ти знав про свято?

–
О, ми про людей багато чого знаємо. Може навіть таке, чого люди самі про себе не знають. Я приніс тобі перлину. Дивися, яка вона гарна. Це, щоб ти про мене пам’ятала.

І тут Хвилька побачила ще одне справжнє диво. До них стрімко наб­лижався золотий човник. А в ньому… А в ньому була прекрасна дівчина у золотій короні. Її очі – це морська глибина, її сукня – морська піна.

–
Небезпека, Хвилько, – тихо сказав дельфін. – Це не перебрана, а справжня морська царівна, дочка справжнього Нептуна. Не дивися їй в очі. Нізащо не дивися, бо обморочить – і ти пропала. І ніхто тебе не врятує.

А човник тим часом підплив до них.
–
Привіт, дівчинко, – сказала морська царівна, наче хвиля прошелестіла.

–
Як тобі свято?

–
Свято гарне.

–
Я теж так подумала і випливла з морських глибин. Я тобі подобаюсь?

–
Дуже. Ви така гарна.

–
І ти мені подобаєшся. Ну… Подивись мені в очі. Ну… Подивись.

Хвилька, як могла, відводила свій погляд. Це було важко зробити, бо погляд царівни знаходив її очі, огортав її всю. Дівчинка припала до спи­ни дельфіна.
– Ти щось їй сказав, Шторме?
–
Нічого я їй не казав. У дівчинки особливе чуття. А потім… Вона моя, царівно. Бачиш, вона у мене на спині?

–
Той що? Я ж царівна.

–
Не годиться царівні забирати чужу здобич.

–
Не годиться. Але мені все можна. Я не проста царівна. Я – донька самого Нептуна.

–
Тим паче. Ти не можеш порушувати морські закони. Бо тоді твої піддані…

–
Переконав. А, якщо вона сама захоче?

–
Ну, спробуй.

–
Дівчинко, дівчинко, ну подивися мені в очі.
Але Хвилька не піднімала голови від дельфінової спини.

–
Ти просто неввічлива.

–
Я слухаю вас, царівно. Я уважно вас слухаю. Я просто не смію диви­тися вам в очі. Ви ж царівна.

–
Добре. Ти розумна. Послухай… Як тебе звати?

–
Хвилька.

–
Як? Хвилька? Ах, яке гарне ім’я. Послухай, Хвилько, я хочу взяти тебе у морські глибини. Ти будеш моєю служницею. Ні, моєю сестрою. Ти будеш носити золоту корону, таку, як у мене. А вже перлів у тебе буде неміряно. Хочеш?

–
Ні. Мене це зовсім не приваблює. У мене є тато, мама і бабуся. Є сестрички. Я живу з ними – і мені гарно.

–
А я думала, що ти розумніша. Але ж золото, діаманти. Хіба того мало? Що може бути краще?

– А навіщо мені золото і діаманти? Мені і так добре.

–
Я подарую тобі свого золотого човника. Ти зможеш плавати на ньо­му по всьому морю.

–
А я й без човнинка добре плаваю.

–
Але ж на човнику краще. Ти подивися, який він гарний. Ну подивися.

–
І справді гарний, як золотий.

–
Із чистого золота.

–
Вдома у мого татка є простий рибальський човен. Він теж гарний. А головне – міцний.

–
Як можна порівнювати простий рибальський човен з моїм? Царівна насупила брови – і море сердито заштурмило.

–
Давай, царівно, не будемо псувати людям свята. Бачиш, як їм весе­

ло? Долучайся і ти. Святкуй здорова. І не зазіхай на чужу здобич. Дельфін розвернувся та й поплив до святкуючих.
–
Тепер начувайся, Хвилько. Ти їй сподобалася. А це дуже небезпеч­но. Тепер вона буде за тобою пантрувати. Так що ти далеко не запливай.

– Мені вже недовго лишилося. Незабаром ми вже поїдемо додому.

–
Це добре. Тобто… Не дуже добре. Я за тобою буду сумувати. Але тут вже нічого не вдієш. Така вже моя доля: звикати до когось, а потім розлу­чатися. Та мені буде відрадно знати, що ти будеш мене згадувати, такого веселого і такого самотнього.

– Я завжди буду тебе пам’ятати.
Свято вдалося. Воно вирувало і вже добігало до завершення. На море опускався вечір. Він надавав морю ще більшої принади. Море світилося, випромінювало якесь загадкове, таємниче світло. Хвилька вийшла на бе­рег і чекала своїх, щоб іти вже на відпочинок. Вона втомилася. Від свята, від вравжень, від надмірного галасу.
Прощалися з морем і з Суреном. Вже час було їхати додому. Собака радів, бо після довгої розлуки повернулися його господарі. Але й з його друзями, як він вважав, Сурен не хотів би розлучатися. Особливо йому подобалася Хвилька.
– Ми завтра вже їдемо, Сурене, – сказала дівчинка.
–
Гав-гав, – відповів їй собака. І так сумно він це сказав, що Хвилька аж розплакалася.

–
Він такий розумний. Він все розуміє, – казала дівчинка, і ніхто їй не заперечував.

Всім було і сумно, і радісно. Було сумно прощатися з морем, а радісно, бо вони поверталися додому, за яким дуже скучили. Лише тепер це відчули на повну силу. Подякували господарям за те, що жили у них так вільно і розкішно, та й поїхали. Дорога була довга і виснажлива. Та, хоч те добре, що спека так не дошкуляла, бо все-таки вже йшлося до осені.
І нарешті село. Їхнє село. Дівчатка плескали в долоньки, дорослі посміхалися. Тільки Хвилька… Що з Хвилькою? Вона була якась неспокійна. Дівчинка відразу відчула, що в селі щось не так, щось тут змінилося, чо­гось бракує. Вона ще не знала, чого саме бракує, і конче хотіла знати. Попросилася вийти: вона пройдеться пішки. І попрямувала до річки. А річки… Не було. Ні, вона була, але не та широка і глибока, по котрій плавали човни, в котрій водилися риби і русалки. Це була маленька, вузь­ка мілководна річечка, яку можна було перейти в брід. Вода була чиста і прозора, на дні було видно камінчики. Ні баговиння, ні латаття, ні оче­рету. На березі росла трава, цвіли якісь квіточки. Хвилька, розгублена і здивована, дивилася у воду і не мала в кого спитати, куди поділася їхня річка з усією живністю.
–
Пічкурику, – гукнула з надією: може хоч він зостався.

–
Я тут, Хвилько.

–
Куди поділася наша річка?

–
Частина води в землю пішла, а частина у річку Горинь потекла.

–
А всі наші?

–
Теж у Горинь попливили, бо тут… Сама бачиш.

–
А ти ж чому не поплив?

–
Я тебе чекав. Хотів побачити. Тепер вже і я попливу. Бо тут мене кожен хлопчик легко впіймати може.