Казки бабусі Тетяни

Хлопці чкурнули – аж за ними зашелестіло. А лісовик і Ласка стали думати, як допомогти деревичкам перебратися в інше місце.

Я нікуди звідси не піду, – завередував Мак.


Ви собі перебирайтеся, а я тут буду.


Ну хіба ж ти не розумієш, що тут небезпечно.


А як Славко і Мишко прийдуть? А як вони ще цукерки принесуть? Що тоді?


Обійдешся без цукерок.


Не обійдусь. Цукерки – це дуже смачно. Нічого смачнішого я не їв. Всі розгублено дивилися на вередливого Мака. Нарешті Ласка сказала:


Послухай, Мак, не вередуй. Я віднесу тебе до знайомої казкарки, і ми там будемо пити такий солодкий… Ну, дідусю, як це називається?

– Чай.


Так, будемо пити чай. А ще будемо їсти печиво. Це теж дуже смач­но. А зараз не вередуй і збирайся. Я перенесу тебе в інше дупло.


А цукерку візьмемо? Тут ще одна зосталася.


І цукерку візьмемо. Ну, ходімо. Тебе всі чекають.
Дуже неохоче деревички кидали обжите дупло.


Тепер ти зрозумів, Мак. Як небезпечно спілкуватись з людськими хлопчиками?


Ні, не зрозумів. Мишко і Славо хороші. А тих двох пустунів дідусь лісовик оберне на жаб. Правда, дідусю? Нехай собі квакають.


Ну… Я їх вже відпустив.


Не треба було їх відпускати. Нехай би трохи поквакали.

Всі сміялияся з малого Мака, а тим часом збиралися переселятись. Ласка несла малого деревичка. Це було їй під силу. Маку дуже подоба­лося, як дівчинка злітала на своїх крильцях. Він говорив, говорив, не за­мовкаючи.
– А чому у тебе є крильця, а у мене нема? І в тата нема, і в мами.
– Бувають деревечки з зкрильцями, а бувають без крилець, – терпля­че пояснювала Ласка і почувала себе зовсім дорослою, бо ж несла малого Мака і допомагала йому пізнавати світ.
Наступного дня Мишко і Славко, прийшовши до школи, побачили вкрай переляканих Петрика і Миколку.

Ви чому нам нічого не сказали?


А що ми вам мали сказати?


Нас лісовик ледве на вовків чи на жаб не обернув.


За те, що ми зловили того маленького чоловічка Мака.


А нащо ж ви його ловили?


Просто так. Подивитися.


Тому ми вам і не сказали. Ми так і подумали: скажемо вам – то ви щось таке недобре утнете.


То, по-вашому, ми ненормальні?


А так і вийшло. А нащо ви Мака ловили?
Хлопці похнюпилися.


То ви за нами слідкували?


Так, слідкували.


То що, Мишко? Відлупцюємо їх?


Та не треба. Вони і так страху наїлися.


Шкода, що вас лісовик не обернув на жаб. Вам би таке пасувало. Поквакали б трохи.

– Ми ж не знали.


А нащо вам було знати? Отепер із-за вас деревички мусять пере­селятися в інше місце.

– Кажу ж тобі: ми не знали.


Не знали! Не знали! Заладили своє. Як папуги. Як тепер деревич­кам допомогти? Вони ж тепер і від нас будуть ховатися. Деревички поду­мають тепер, що і ми з Славком такі.

– Може якось…


Може якось! Тепер вони вже більше нам не покажуться. Вони вміють ставати невидимими.


Ми ж не знали.


Ще раз скажеш «ми не знали» – і я тобі вліплю.


Годі вам. Ходімте на урок. Вже дзвінок був.


Глядіть же, нікому більше не розказуйте.


Нехай розказують. Їм і так ніхто не повірить.


Та ми нікому. Могила.

Славко і Мишко сумно блукали по лісу. Вони не заглядали в дупла, не шукали деревичків. Хлопцям було соромно.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twelve − five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.