–
Це і є зима. Сніг, мороз, а ще може бути й хурделиця.

–
А я думав, що зима це як старенька бабуся.

–
Це у фільмах і в театрах так її показують. А насправді зима – це пора року, отака, як зараз. Вставай, снідай, одягайся та й підемо з тобою кататися.

–
На санках?

–
На санках.

–
Оце добре. Мамо, – гукнув хлопчик. – Ми з татом кататися підемо.

–
Та знаю, знаю.

–
А ти з нами не підеш?

–
Мені ніколи.

–
І чому ті мами ніколи не мають часу?

–
Професія у них така – бути мамою. А в тієї професії ніколи не буває вихідних. От я сьогодні вихідний, на роботу не йду. А у мами вихідних не буває. Вона кожного дня мусить годувати нас з тобою сніданком, обідом і вечерею.

– Шкода маму. І як вона так без вихідних?

–
От виростеш великий – і будеш мамі допомагати. Може тоді у неї будуть вихідні.

–
А ти мамі допомагаєш? Ти ж он який великий.
Батько знітився.

–
Розумієш… Якщо чесно, то не дуже.

–
А чому?

–
Так вже якось виходить. То треба кудись піти, то кіно якесь по телевізору іде – хочеться подивитися, то ще що-небудь вирветься …

– А мамі, певно, також кіно хочеться подивитися.
Батько розвихрив синові волосся і посміхнувся.

–
Ах ти ж, мій розумнику. Ти маєш рацію. Занедбали ми з тобою нашу маму і не хочемо їй допомагати. От від сьогодні…

–
Хлопці, снідати ходіть, – покликала мама. Батько по-змовницьки підморгнув синові.

–
Ходімо снідати. І щоб не вередував. Бо мороз спитає, що ти сьогодні їв.

– А як він спитає? Хіба він вміє розмовляти?

–
А отак і спитає: нащипає щоки, за носа ущипне – та й відразу видно буде, чи ти добре поснідав. Бо коли слабенько, то відразу й замерзнеш.

–
Тату, тату, а зима нікуди не піде від нас, доки ми будемо снідати?

–
Ні, зима довго у нас гостюватиме. Аж до весни.

–
Ого! А весна ще не скоро?

–
Не скоро, Сергійко. Ну, їж.

–
Їсти треба, бо мороз спитає…
Але, як можна мовчки їсти, коли стільки запитань на язик проситься?

–
А куди ми підемо кататися?

–
На Погулянку.

–
Ого! Там такі горбки. Ми візьмемо «чук і гек?»

–
Звичайно. Бо інакше для чого тоді їх подарували?

–
Мамо, ну ходімо з нами. Це ж недалеко. Ну, хоч трішечки. Зроби

собі вихідний. Ну, хоч маленький. Мама засміялася і поцілувала свою добру дитину.
– Ніколи, сину. Я хліб розчинила. Треба його спекти.
Сергійко ніколи й не задумувався: звідки у них все береться? І свіжий хліб, і булочки, і пиріжки, і смачний борщ. Дещо, ясна річ, можна купити в магазині. Але мамин борщ в магазині не купиш. І такі вареники, як робить мама, теж в магазині не купиш.
–
Ну, Сергійко, ходімо. Прихопи ще трохи горіхів.

–
А навіщо горіхи?