–
Не зможеш. А що робити? Адже він неодмінно чіплятиметься. А знаєш що? Ти переклади мене в якусь кишеньку. Я спробую не бути дуже гарячою. Тоді я скрізь буду з тобою.

Так і зробили. І дівчинка весь час відчувала живе тепло своєї зірочки.
День почався добре. Ганнуся одержала дві гарних оцінки, намалю­вала кошик з квітами, і цей малюнок взяли на шкільну виставку. Та на великій перерві Петрик сказав хлопцям:
–
А ви знаєте… Ганнуська знає якийсь такий вид спорту… Словом, цікавий. У нас такого нема.

–
Бре!

–
Справді.

–
А що ж це за спорт такий?

–
А хто його зна.

–
А як перевірити?

–
Ходімо до неї та й спитаємо.

–
Вона не каже.

–
А ти питав?

–
Питав.

–
А як же ти про той спорт знаєш?

–
А я хотів її… Ну, словом, я хотів її вдарити.

–
І що?

–
Що! Що! Полетів у кропиву.

–
Ого!

–
Ходімо до Ганнуськи. Спробуємо щось вияснити.

–
Тільки, хлопці, не битися. Моїх батьків і так до директора викли­кали.

–
Не битися! Розумний! А, якщо вона не захоче казати? Тоді, як ти дізнаєшся?

–
От я й кажу: треба її добре вдарити.

–
І що?

–
А нічого. Вона дасть здачу.

–
Та ну! Здачу! Таке мале і миршаве дівчисько – і здачу!

–
Ходімо то й побачиш.
Вони йшли бойовою черідкою назустріч Ганнусі. Дівчинка їх відразу

помітила і напружилася. «Починається, – подумала. – То все той Петрик». Ватага наближалася. Розмову почав Петрик.
– Я хлопцям все розказав. Тепер колися. Що це за вид спорту такий, що ти вчора мене в кропиву кинула?
–
Слухай, відчепися. Ніякого такого спорту я не знаю.

–
Ні знаєш. Сама казала.

–
То й що, що казала? Казала – та й забула.

–
А, як ти мене тоді в кропиву кинула? Як?

–
Бо ти – слабак.

Це було, ясна річ, зайве. Це мало подіяти, як червоне на бика. Але Ганнусі той Петрик вже просто набрид.
– Це я – слабак?
І він кинувся до дівчинки з кулаками. Кинувся – і тут-таки відлетів, аж об стіну вдарився головою.
–
Ого, – здивувалися хлопці.

–
Ану, Харя, ти спробуй.

І ще один хлопчик відлетів так, що ледве втримався на ногах. Але тут нагодився вчитель фізкультури.
–
А це що таке? Що я бачу! Хлопці з кулаками нападають на дівчинку! Лицарі! Донкіхоти!

– А вона…

–
Що вона? Я сам бачив, як ви до неї з кулаками лізли. Ану до класу. Там розберемося. А ти, Харчевський… Давно твої батьки до школи при­ходили? Давно з ними директор розмовляв?

–
Та я що? Я нічого.

–
Лицарі! Замість того, щоб захищати дівчинку, вони, хлопці, майбутні

чоловіки, до неї з кулаками! Подумати тільки! І хто вас такими виховав? Хлопці пішли, а Ганнуся стояла з повними очима сліз.
– Ти чого? – розгублено спитала зірочка. – Я щось зробила не так?
– Ні, зірочко. Все так. Дякую тобі. Просто образливо. Ну, чому вони такі злі? Я ж їм нічого не зробила. А, якби тебе не було? Вони б мене били і… І…
Ганнуся вже не могла стримати сліз.
– Але я є. І тобі нічого не загрожує. Ну… Ходімо на уроки.
Того дня були класні збори. Розбирали поведінку хлопців. Хлопці так і не могли пояснити, чому вони всі проти Ганнусі – найкращої учениці в класі. Вдома Ганнуся нічого про те не розказувала. Навіщо мама мала б переживати? А тато, чого доброго, ще до школи пішов би виясняти, що це в них за школа така, де хлопці дозволяють собі бити дівчинку? Ні, того Ганнусі не хотілося. Вони з зірочкою самі з тими хлопцями розібралися – от і добре. І ще розберуться, якщо буде треба. Так найкраще.
–
Знаєш, зірочко, я вирішила на тебе не покладатися.
Зірочка навіть образилася.

–
А хіба я тебе у чомусь підводила?

–
Ні. Але, знаєш… Не завжди ти можеш бути зі мною. А захищатися від нападників я мушу завжди. Я мушу бути сильною. Отже, я мушу зай­матися спортом.

–
Ти впевнена, що це тобі треба?

–
Так, впевнена.

–
Ну що ж… Як змінився світ. Дядечко місяць про те й не підозрює. Це тому, що він буває над землею тільки вночі. Мушу якось полетіти до нього і все йому розказати.

– А як змінився світ? Що в ньому змінилося?
Дівчинка зацікавлено слухала. Вона ж не знала, яким світ був раніше.

–
Ось, скажімо, ти. Ти зовсім не мрієш ні про скарби, ні про принца. Ти хочеш бути сильною і розумною. І ніяких чарів. Ти хочеш всього до­сягути сама. Ти не хочеш, скажімо, щоб я за тебе виконувала домашнє завдання чи відповідала за тебе на уроках.

–
А Петрик би такого хотів. То чи так вже й змінився світ?

–
Ну, про Петрика не будемо. Таких не багато.

–
Думаю, зірочко, що ти помиляєшся. Таких, як Петрик, на жаль, ще достатньо. І серед хлопців, і серед дівчат, і серед дорослих також. І про багатство мріють, і про принців. Ну, може не про принців, а про олігархів. Так що я не знаю, чи так вже світ змінився.

–
Ні, я не про те. Мені хочеться поміркувати про тебе. Щоб зробити тебе щасливою, мабуть, не досить подарувати тобі, скажімо, мішок золо­та, королівський палац і красеня-принца на додачу. Ти скажеш, що того тобі замало. Адже так?

–
Так. Безумовно так. І взагалі… Навіщо мені принц, якщо навіть він і красень?

– А що ж тобі треба, щоб ти була щаслива?