–
Ма-ма, – сказала лялька, а потім засміялася.

–
Бачиш, вона не ображається.

–
А як же вона буде боса?

–
Нічого. Вона й так нікуди не ходить. А сидіти у мене на ліжку мож­на й босій.

–
То твою ляльку звати Ліна?

–
Так, по-моєму гарне ім’я.

–
А мене звати Ласка.

–
Теж гарне ім’я.

–
Деревичко, деревичко, – почувся голос за вікном.

–
Ой, це лісовик. Буде ж мені.

–
Не ховайся, не ховайся. Я знаю, що ти тут.

–
Дідусю, я тільки хотіла нагодувати свій животик. Він дуже їсти хотів.

Лісовик заглянув у вікно. Це був чоловік невисокого зросту з різьбленим костурцем. На голові замість шапки примостився білий гриб, а на ньо­му зелена травинка. Брови сердито стовбурчилися, а на обличчі блукала приязна посмішка. Для мене це було справжнє відкриття. Я ще ніколи не бачила лісовика.
–
Я ж тобі казав: не можна деревичкам спілкуватиися з людьми.

–
А це не просто людина. Це казкарка. Вона мені ось які панчішки і

черевички подарувала. І дівчинка закружляла по хаті у якомусь химерному танку.
– Ну добре, добре. А та казкарка казку про тебе напише?
– Думаю, що напише. У неї на столі були якісь аркуші. На одному з них було написано «Деревичка». Це, мабуть, про мене.
–
А про лісовика там нічого не було написано?

–
Не знаю. Я ж все не читала. Може й було.

Мене обурювало те, що вони розмовляли між собою так, наче мене тут не було. Та я не знала, як себе повести і що їм на те сказати. Тому мовчала. Нарешті лісовик сказав:
– Ходімо, Ласко. Я знайшов тобі нову хатку. Вона тепла і простора. Тут неподалік є дупло старого дуба. Там чомусь ніхто не живе. Аж дивно. Таке зручне дупло. Ходімо.
Моя гостя підлетіла на своїх крильцях, стала на підвіконні.
«Невже так і полетить, нічого мені не сказавши?»
Ні, зупинилася, оглянулася, посміхнулася і сказала:

–
Я дякую тобі, казкарко, що ти мене не ловила. І за черевички дякую. І зовсім тихенько, очевидно, щоб не чув лісовик, додала:

–
Я ще колись до тебе навідаюся. Якщо ти мене ловити не будеш.

–
Не буду. Ти ж знаєш.

–
Чекай мене.

Та й пурхнула, як та пташечка. А я дивилася їй у слід і думала:
«Чи то наснилося мені, чи то моя уява таке мені намалювала…»
І не знала я: це добре чи зле бути казкаркою… А потім подумала, по­думала і вирішила, що бути казкаркою – це все-таки добре.
Я вже потрохи й забувати стала про ту нічну пригоду і про деревичку. Всілякі життєві клопоти існують поряд з казками. Та якось я почула під своїм вікном знайомий тоненький голосок:
–
Казкарко, казкарко, рятуй мене.

–
Що трапилося? – виглянула я у вікно.

–
За мною женеться сам король деревиків. Він хоче мене зловити і віддати заміж за свого сина. А той його син, хоч і принц, але такий по­творний, що і в найстрашнішому сні не присниться. Якщо я скажу, що він на жабу схожий, то жаба на мене образиться. Дивитися гидко і одвер­нутися страшно.

І тут я побачила, що за маленькою деревичкою, як коршак за здо­биччю, летить чималий кремезний… Мені важко було відразу збаг­нути, чи це деревик, чи чоловік такий. Та ніколи було роздивляися та розмірковувати. Ось-ось він уже наздожене мою деревичку.

–
Ой! Ой! Рятуйте, – пищала дівчинка. Та це було неймовірно, щоб її хтось почув.

– Скоріше. Скоріше лети сюди.
Я вхопила те, що лежало поблизу, та й пожбурила у переслідувача. Це був невеличкий м’ячик. Не сказати б, що я вдарила короля деревиків боляче, та все ж затримала його. Тим часом деревичка прожогом влетіла у моє вікно.
– Не пускай його сюди. Не пускай. Мерщій зачиняй вікно.
Але мені хотілося з ним поговорити. Той що з того, що він король деревиків? Я ж не його піддана. А ось і він. Розлючений, підлетів до мене і вже збирався прошмигнути у моє вікно, та я його не впустила.
–
Як ти смієш? – закричав він, аж голос йому зірвався. – Я – король.

–
Але не мій.

–
Та я тобі…

–
Нічого ти мені не зробиш. Стережися на мене кричати і мені погрожува­ти. Я – казкарка. Як покличу знайомих чарівників з усіх моїх казок, то від тебе

і сліду не залишиться. Ти краще скажи мені: навіщо ти лякаєш маленьку без­захисну дівчинку? Навіщо ти переслідуєш її? Коли охота силою помірятися, то поміряйся, скажімо, із дванадцятиголовим змієм. Кажуть, він десь недавно тут об’явився. Так ні, проти змія ти не станеш – побоїшся. А проти дівчинки можна. Вона ж тобі здачу не дасть. Ех ти! І не сором? А ще король.