Казки бабусі Тетяни


Ма-ма, – сказала лялька, а потім засміялася.


Бачиш, вона не ображається.


А як же вона буде боса?


Нічого. Вона й так нікуди не ходить. А сидіти у мене на ліжку мож­на й босій.


То твою ляльку звати Ліна?


Так, по-моєму гарне ім’я.


А мене звати Ласка.


Теж гарне ім’я.


Деревичко, деревичко, – почувся голос за вікном.


Ой, це лісовик. Буде ж мені.


Не ховайся, не ховайся. Я знаю, що ти тут.


Дідусю, я тільки хотіла нагодувати свій животик. Він дуже їсти хотів.

Лісовик заглянув у вікно. Це був чоловік невисокого зросту з різьбленим костурцем. На голові замість шапки примостився білий гриб, а на ньо­му зелена травинка. Брови сердито стовбурчилися, а на обличчі блукала приязна посмішка. Для мене це було справжнє відкриття. Я ще ніколи не бачила лісовика.

Я ж тобі казав: не можна деревичкам спілкуватиися з людьми.


А це не просто людина. Це казкарка. Вона мені ось які панчішки і

черевички подарувала. І дівчинка закружляла по хаті у якомусь химерному танку.
– Ну добре, добре. А та казкарка казку про тебе напише?
– Думаю, що напише. У неї на столі були якісь аркуші. На одному з них було написано «Деревичка». Це, мабуть, про мене.

А про лісовика там нічого не було написано?


Не знаю. Я ж все не читала. Може й було.

Мене обурювало те, що вони розмовляли між собою так, наче мене тут не було. Та я не знала, як себе повести і що їм на те сказати. Тому мовчала. Нарешті лісовик сказав:
– Ходімо, Ласко. Я знайшов тобі нову хатку. Вона тепла і простора. Тут неподалік є дупло старого дуба. Там чомусь ніхто не живе. Аж дивно. Таке зручне дупло. Ходімо.
Моя гостя підлетіла на своїх крильцях, стала на підвіконні.
«Невже так і полетить, нічого мені не сказавши?»
Ні, зупинилася, оглянулася, посміхнулася і сказала:


Я дякую тобі, казкарко, що ти мене не ловила. І за черевички дякую. І зовсім тихенько, очевидно, щоб не чув лісовик, додала:


Я ще колись до тебе навідаюся. Якщо ти мене ловити не будеш.


Не буду. Ти ж знаєш.


Чекай мене.

Та й пурхнула, як та пташечка. А я дивилася їй у слід і думала:
«Чи то наснилося мені, чи то моя уява таке мені намалювала…»
І не знала я: це добре чи зле бути казкаркою… А потім подумала, по­думала і вирішила, що бути казкаркою – це все-таки добре.
Я вже потрохи й забувати стала про ту нічну пригоду і про деревичку. Всілякі життєві клопоти існують поряд з казками. Та якось я почула під своїм вікном знайомий тоненький голосок:

Казкарко, казкарко, рятуй мене.


Що трапилося? – виглянула я у вікно.


За мною женеться сам король деревиків. Він хоче мене зловити і віддати заміж за свого сина. А той його син, хоч і принц, але такий по­творний, що і в найстрашнішому сні не присниться. Якщо я скажу, що він на жабу схожий, то жаба на мене образиться. Дивитися гидко і одвер­нутися страшно.

І тут я побачила, що за маленькою деревичкою, як коршак за здо­биччю, летить чималий кремезний… Мені важко було відразу збаг­нути, чи це деревик, чи чоловік такий. Та ніколи було роздивляися та розмірковувати. Ось-ось він уже наздожене мою деревичку.


Ой! Ой! Рятуйте, – пищала дівчинка. Та це було неймовірно, щоб її хтось почув.

– Скоріше. Скоріше лети сюди.
Я вхопила те, що лежало поблизу, та й пожбурила у переслідувача. Це був невеличкий м’ячик. Не сказати б, що я вдарила короля деревиків боляче, та все ж затримала його. Тим часом деревичка прожогом влетіла у моє вікно.
– Не пускай його сюди. Не пускай. Мерщій зачиняй вікно.
Але мені хотілося з ним поговорити. Той що з того, що він король деревиків? Я ж не його піддана. А ось і він. Розлючений, підлетів до мене і вже збирався прошмигнути у моє вікно, та я його не впустила.

Як ти смієш? – закричав він, аж голос йому зірвався. – Я – король.


Але не мій.


Та я тобі…


Нічого ти мені не зробиш. Стережися на мене кричати і мені погрожува­ти. Я – казкарка. Як покличу знайомих чарівників з усіх моїх казок, то від тебе

і сліду не залишиться. Ти краще скажи мені: навіщо ти лякаєш маленьку без­захисну дівчинку? Навіщо ти переслідуєш її? Коли охота силою помірятися, то поміряйся, скажімо, із дванадцятиголовим змієм. Кажуть, він десь недавно тут об’явився. Так ні, проти змія ти не станеш – побоїшся. А проти дівчинки можна. Вона ж тобі здачу не дасть. Ех ти! І не сором? А ще король.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.