Казки бабусі Тетяни

І відкрив горщик, у якому пишалася дивовижна квітка. Сонячний промінь доторкнувся до неї – і квітка розгорнула свої пелюстки. Вони були всіх кольорів веселки. Квітка була така гарна, що від неї погляд годі було відвести.


Яка краса, – сказала Уляна. – Я й уявити собі не могла, що така квітка на світі буває.


На свті, дівчино, ще й не таке буває. Але ця квітка єдина. Такої більше нема. Такщо бережіть її. А головне – на витвір людського розу­му і людських рук не діють ніякі чари. Та дивіться. По дорозі вам ще зустрінуться виробування. Пильнуйте цю квітку. Фея розбрату, котра вкрала любов у принцеси, захоче у вас якось здобути цю квітку: випро­сити чи купити. Пильнуйтеся, не піддавайтеся на її хитрощі і лестоші. У цій квітці порятунок принцеси.

Подякували старому та й пішли. От ідуть вони, ідуть. Пити хочеться. Всі свої запаси води вже випили, а поблизу хоч би тобі криничка чи потічок який.

Улянко, – не витримав Бровко. – В тебе там води не зосталося?


Ні, Бровчику.


Ні крапельки?


Ні крапельки, хороший мій. Дно у пляшці сухісіньке. Ми ще вчора всю свою воду випили. Потерпи, песику.


Не можу. Зараз ляжу отут і помру.


І покинеш мене саму? Отут серед засушливого степу? Зітхнув собака.


Ні, не покину. Стривай, ось дівчина йде з повними відрами. Зараз ми нап’ємося.


Ой, песику, думаю, що не нап’ємося. Чує моє серце, що це і є фея розбрату.


Ота сама?


Ота сама, песику. Пильнуй квітку.
А дівчина наближалася. Вода у відрах хлюпалася.


Здорові були, – сказала. – А чи не хочеться вам часом свіженької

холодненької водички напитися? Бровко, звісно, песик. Аж заскавчав.
– Хочеться, дуже хочеться.

Бровко, перестань, – насварилася Уляна. – Що за невихований собака.


Не свари його. Він пити хоче, бідненький. І ти хочеш, правда? За­раз я вас напою. Тільки спершу… Чи не дали б ви мені оту квіточку, що у вас в кошику сховано? Знаєте, вода у нас – це неабиякий скарб. А мені всього-навсього лише б оту квіточку. Без води і ви, і ваша квіточка однак пропадете.

– І справді, Уляно, пропадемо ж. Може, давай віддамо ту квітку.
– Дурний ти пес, – розсердилася Уляна. – Ось як візьму хворостину – то тобі враз і пити перехочеться.
– Не любить вона тебе, песику. Зовсім не любить.
– Любить, любить. Гав! То ти нікого не любиш. Ось зараз я тебе по­кусаю – тоді знатимеш. Гав!
Зникла дівчина, на останок хитнувши відрами з водою. Хоч би тобі трішки на землю хлюпнулося. Уляна і Бровко облизнули пересохлі губи та й далі пішли.

Мусимо потерпіти, Бровчику. Мусимо донести ту квітку принцесі.


Та я хіба що? Гав! Тільки пити дуже хочетья.

– І мені хочеться. Це була фея розбрату. А розбрат – це сварка. Ба­чиш, і ми з тобою заледве не посварилися. Це її витівки, я знаю. Пиль­нуйся, Бровчику. Вона неодмінно ще з’явиться.

Пройшло ще скількись часу – і у наших подорожніх закінчилися харчі. Уляна дуже бережно їх тратила, але все колись закінчується.

Що, Бровко, робити будемо? Може б ти вполював що-небудь?


Без трави і без води нічого тут не водиться. Сама бачиш.


Тільки ми з тобою водимося, – зітхнула дівчина. – Знаєш, Бровку, якщо чесно, то й мені хочеться лягти отут і вже нікуди не йти.


Ти що, Уляно? Ти така сильна, така міцна. Не можна розкисати. Бо інакше… Бо інакше мені доведеться брати до тебе хворостину. Чекай… Щось пахне, – песик принюхався. – Хліб і… М’ясо! Це знов іде та фея.

І вона справді з’явилася. Цього разу з повним кошиком. Спокуса була чимала для голодних подорожніх.
– Бідненькі. Голодні. От я вас зараз почастую.
І стала розкладати на рушнику свої смачні гостинці. Якби ж то! У Бровка слина потекла, а Уляна не могла відвести очей від того білого рушника. А фея, бо то була вона, знай своє торочила.
– Подумаєш! Якась там жалюгідна квіточка! Хіба вона вартує такої
смакоти? Бровко зібрався з духом, ковтнув слину і сердито загавкав.

Іди звідси! Негайно! Бо я тебе таки покусаю.


Не дуже я тебе боюся.


От покусаю – тоді й злякаєшся.

Миттю білий рушник і все, що на ньоьму було, сховалося в кошику, а потім зникла і фея разом зі своїм кошиком.
– Ходімо, Уляно. Нам не можна надовго затримуватись. Від того наша дорога не коротшає.
– Дивно, Бровку, який ти у мене розумний.
Дівчина зітхнула та й пішла за собакою.
Минув ще якийсь час. Ідуть наші подорожні, вже й себе не чуючи.

Аж тут раптом грім загримів, чорні хмари все небо закрили, блискавиці літають над степом.
– Гроза, Бровчику. Що робити будемо? Тут і сховатися ніде. Жодного ж деревця чи навіть кущика. А страшно ж як. Я все життя грому боялася.

Зате піде дощ – вода буде, – захекав пес пересохлим ротом. Пішов дощ. Бровко і справді ловив воду, тішився, пив з кожної калюжки.


От, Уляно, якби з неба ще котлети падали.

Та незабаром нашим подорожнім не до сміху було. Вимокли, про­мерзли наскрізь. Так і чекали, щоб сонечко їх обсушило та обігріло.
– Краще вже нехай буде жарко, ніж так холодно, – тремтячи всім
тілом, сказала Уляна. Аж тут знову та дічина, чи пак фея.

А я за вами. Подумала про вас, що ви тут під дощем мокнете. Та й страшно в таку грозу серед степу. Ходімте. Тут недалечко моя хата. Обсохнете, обігрієтеся – та й далі підете. Тільки уже без квіточки. Вашу квіточку я у себе залишу. Навіщо вам вона?


Скажи, феє, – спитала Уляна, перекрикуючи шум дощу. – А ти про­сто так, безкорисливо, нічого доброго не можеш зробити?


Ні, просто так я нічого не роблю. А навіщо?


Ну… Просто так.


Просто так, моя люба, тільки дурні можуть щось робити. Такі, як ти. Скажи, а звідки ти знаєш, що я фея?

– Та вже знаю, здогадалася.


Догадлива. То ви йдете зі мною, щоб обсохнути і обігрітися, чи бу­дете далі мокнути?

– Будемо мокнути.


Ну й дурні, – сердито кинула фея та й далі пішла. А тут, як на злість їй, сонечко виглянуло. Дощ ущух, веселка заблисла, жайвір в небі обізвався. Мокрі і забрьохані подорожні повеселішали, посміхнулися, – вони здобули ще одну перемогу: над феєю, над злом, над собою і ще над всілякими труднощами.


Живемо, Бровчику.


Живемо, Улянко. Але дуже холодно. Зуб на зуб не попадає.


Нічого, Бровчику. Незабаром зігріємося. Он глянь, яке сонечко нам посміхається.


А звідки ти взяла, що воно посміхається?


А ти придивися уважніше.


А й справді, наче посміхається.


Пішли, мій хороший. Бо, коли будемо стояти, то тепліше нам не стане.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.