А хатинка ні з місця. Хоч би що. Нераз аж плакала Баба Яга від свого безсилля. А нічого зробити не могла. Коли збиралася вся нечисть і кожне розказувало, скільки зла причинило людям, Вільда тільки очима кліпала, бо не мала що розказувати. Всі дивувалися з неї і підсміювалися.
–
І чого наша Вільда Бабою Ягою стала?

–
А так собі. Вона, мабуть, думала, що це дуже просто, а виявилось…

–
А виявилось: не для пса ковбаса.

–
Я знала її маму. Добра була Баба Яга. Стількох людей зі світу зжила.

–
А донька явно не в неї вдалася.

–
Молода ще. Їй всього триста літ. Може з неї ще щось вийде.

–
Е, якщо досі не вийшло, то вже й не вийде.
Якось після такого збору до Вільди завітав сам Чахлик Невмирущий.

–
Що це ти, Вільдо, зовсім від рук відбилася?
А у Вільди відразу очі на мокрому місці.

– Не відбивалася я від рук. Я просто не можу бути Бабою Ягою. В мені нема ніякого зла, і я нічого не можу з собою зробити. От попався нещодавно мені заєць. Не заєць навіть, а зайченя. У капкан, бідолашне, потрапило. Несу я його додому та й думаю:
«Нічого, що мале. Однак сяка-така вечеря мені буде».
А воно тремтить, плаче та й проситься:

– Відпустіть мене, бабусю. Вдома на мене мама чекає, хвилюється.
А я сама вже ледь не плачу та й думаю собі:
«Ото бідна мама. Буде чекати своє зайченя, а я його з’їм. З’їм – та й

забуду, бо наїдку з нього ніякого. А родині біди нароблю. А найбільше тій матері». Та й відпустила малого.
–
Ти, Вільдо, проста елементарна дурепа. У Баби Яги не може бути жалю ні до кого. Ти – гроза всього живого.

–
Яка там я гроза! Мене навіть курячі лапки не слухаються. Не хо­чуть мою хатинку повертати.

–
Е, Вільдо, кепські твої справи. Так ти і справді вилетиш із нашої спільноти. І що ти тоді будеш робити?

–
Не знаю.

–
Отож-бо й воно, що не знаєш.
Чахлик вийшов з хатинки і грізно гукнув:

–
Ану, падаль, негайно розвертайте хатинку, щоб до болота задом, а до мене передом. Розвертайте, бо я з вами панькатися не буду. Росіл з вас зварю або собакам викину.

І хатинка розвернулася.
–
Бачиш, як з ними треба.

–
А я так не вмію, – зітхнула Вільда.

– Думаю, що вже й не навчишся. Ніяка з тебе Баба Яга. З тебе, мабуть вже нічого не буде, – сказав Чахлик та й подався геть. А Вільда сіла і гірко заплакала. Голосно, на весь ліс. Вила, скімлила, ревла, – Аж страшно було її слухати.

Дівчинка Маруся неподалік ягоди збирала. Вже повний кошик на­брала та й хотіла йти додому. Аж чує – хтось плаче.
– Піду подивлюся, – відважилася дівчинка. Страшнувато було. Але ж хтось плакав. Може йому щось боліло або так в якусь халепу потра­пив. Хоч казала мама, щоб вона в глухі хащі не заходила. Та що робити? Адже хтось так гірко плаче. Розгорнула дівчинка зарості – і побачила стареньку бабусю чимось схожу на Бабу Ягу. А що це і є Баба Яга, таке Марусі і до голови не прийшло. А якби прийшло, то дівчинка таки доб­ряче злякалася б.
–
Чого Ви, бабусю, плачете? – спитала лагідно. – Хто Вас скривдив?

–
Ніхто мене не скривдив. Просто я … Просто я…

Та й не знала, що сказати, щоб не перелякати вкрай ту добру дитину. Не могла ж вона отак прямо їй сказати, що вона найнещасніша в світі Баба Яга.
–
Може я можу чимось Вам допомогти? – спитала Маруся.

–
Ой, дитино, мені ніхто не може допомогти.

–
Ой, а у Вас хатка, як у Баби Яги.

–
Ага. Така самісінька.

–
А Ви тут самі живете?

– Сама, дитино. Був чорний ворон – кудись полетів, був чорний кіт – кудись повіявся. Тепер живу сама. А без помічників якось воно не дуже. А тут ще помело утекло, а ступа від старості та неробства зовсім розсипалася.
Аж тут на дівчинку страх напав. «Помело, ступа. Ой, і хатинка…На курячих лапках… Ой-ой-ой! Тре­ба скоріше тікати». А бабуся плаче – аж заходиться. І страшно Марусі, і бабусю шкода. Бо дівчинка вона добра. Так її мама вчила. І бабуся. «А може старенька вигадує, що вона – Баба Яга. Щоб цікавіше було. Як у казці. А хатинка на курячих лапках? Ні, не вигадує. Однак шкода старенької».
–
Дайте мені якусь мищинку, то я вам ягід відсиплю. Я он скільки назбирала. Повний кошик.

–
А мухоморів тобі часом не треба?

–
Мухоморів? Ні. А навіщо вони мені?

–
Ну… Не знаю. Мух морити чи ще когось. Якось Чахлик заходив то лишив мені.

– Чахлик? Невмирущий?

–
Так, той, що ніяк не вмре. Ой, – зрозуміла, що сказала щось не те. Та що вже тепер?