Казки бабусі Тетяни


Не дуже вірю я, що ти, блукаючи по світу, не пропадеш десь там серед людей. Бо люди всякі бувають, не лише добрі, а й злі. Але наміри у тебе добрі, то й стримувати тебе не буду. Як і пропадеш, то втрата невели­ка, ніхто і не помітить.


Дав все ж дівчині гаманець з грішми на дорогу, хлібину і сяку-та­ку одежину. Хустку на голову одягнула, свої довгі коси та вроду свою від заздрісних очей приховавши.

Отож ішла вона та й ішла, коли назустріч їй бабуся, стара-преста­ра, ледве йде та ще здоровенну в’язанку хмизу несе. Привіталася з нею дівчина, бо звикла старість шанувати, а бабуся й каже:


Чи не допоможеш ти мені, дитино, хмиз до хатинки донести? Це не­далечко, он за тим горбком. Стара я вже стала, немічна, нездужаю.

А Улянка й сама тендітна, невеличкого зросту. Та, як відмовити старенькій бабусі? Взяла дівчина той хмиз та й несе. Йдуть вони, йдуть, а хатинки нема та й нема. Вже й ліс довкола темний, вже й сонечко спати лягає, а хатинки нема та й нема. Ще й чомусь в’язка поважчала. Ледве йде Улянка.
– Де ж та ваша хатинка, бабусю? – питає.

Ти йди, йди, дитино, – каже їй стара. А сама регоче – аж заходить­ся. Оглянулася дівчина – а стара й сама вмостилася на тій в’язці та й сміється. Розсердилася Улянка та й скинула з плечей той хмиз разом зі старою.


Не буду я вас далі нести, – сказала. – Йдіть собі самі. Я думала, що ви і справді бабуся, а ви, напевно, якась Баба Яга.


А ми вже й прийшли, дурна дівчино, – засміялася стара. – А я й справді Баба Яга. І звати мене Мокриця. Може чула? Про мене страшні казки розказують та дітей мною лякають.

Тільки тепер побачила Уляна височенний мур, замаскований живо­плотом, а за тим муром та зеленим живоплотом нічого не видно. Зупини­лася дівчина, та стара грубо смикнула її за руку.
– Ну… Йди вже. Чого стала? А то миттю у мене жабою поскачеш.
Увійшли на подвір’я. За ними з грюкотом зачинилися ворота. Огля­нулася дівчина довкіл – а нічого й не видно, тільки клаптик нічного неба над головою.
«Я, здається, ускочила в халепу, – подумала з острахом Улянка. – Так і є, це Баба Яга. А я ще не вірила, коли мені розповідали. І як тепер мені звідси вибратися?»
А стара гукає:

Гей, ти, Дуриквасе, я тобі наречену привела. Та прокинься ти нарешті. Вже ніч надворі, а він все спить та й спить. Подивися, яка дівчина. Красуня просто.

Та й зняла з Улянки її хустку.


О, коси які! Тобі просто поталанило, дурна дівчино. Ти вийдеш заміж за мого сина.

А тим часом з хати вийшов… Хлопець – не хлопець, а так, потвора якась. Сам опецькуватий, голова, як довбня, замість рук лапи з кігтями. Злякалася дівчина, аж зблідла.
– Нічого, звикнеш, – захихотіла стара. – Зараз повечеряєш,
відпочинеш, а завтра й про весілля подумаємо. І вже до сина:

Ти Бровкові їсти не давав?


Не давав.


І не давай. Зліший буде. А то ми зайшли – а він і не гавкнув.


А може він вже здох, бо я йому і вчора їсти не давав?


Ні, не здох. З буди його хвіст стирчав і ворушився.

«Це ж вони бідного собаку голодом морять», – жахнулася Улянка та й стала думати, як то з вечері бідному собаці щось відкласти.

Вечеря ситна була. Видно, поїсти тут любили. На дівчинку ніхто і не зважав. Кожен їв, як з переляку. Улянка що сама їла, а що в хустинку відкладала – і хліба, і м’яса, і шматочки картоплі, а то й цілу булку в ру­кав сховала. Коли встали із-за стола, то у дівчини таки трохи назбирало­ся, було чим голодного пса нагодувати.
«Тепер треба якось непомітно винести».
Та її тут ніхто не пильнував. А куди втекла б через високі мури та на­глухо зачинені ворота?
Скоренько всі поснули – аж захропли. Улянка тихенько вийшла і підійшла до собачої буди.
– Бровку, Бровчику, – тихенько покликала. З буди ледве виліз худю­щий собака. Улянка присіла біля нього.
– Бідненький! На, я тобі їсти принесла.
Пес з недовірою подивився на дівчину. А вона гладила його і зовсім не боялася.

Пити, – прошепотів собака людською мовою.


А ти і говорити вмієш?

– Вмію. Я ж серед людей жив. Це вже я потім в неволю попав. Дай мені напитися, бо тут-таки й здохну. Спрага ще більше дошкуляє, ніж голод.
Напоїла собаку, пооббирала з нього реп’яхи, розчесала закудлану шерсть своїм гребенем.

Я б тебе відв’язала, але як же ти звідси виберешся?


Чекай. Тут є вихід.


Вихід? Де?

– У моїй будці. Там задня стінка відсувається – і потрапляєш в підземелля, що виходить на берег річки. Я бачив. Бачив, але не втік. Дурний був. А тепер прив’язаний… Тепер давай втечемо удвох. Відв’яжи мене скоріше. До ранку ще далеко. Встигнемо.
Улянка відв’язала Бровка. Підземелля було зловісне і страшне.

Ой, страшно, – сказала дівчинка. – Там можуть бути пацюки.


Можуть бути, але тут ще страшніше.


Чекай. Я зараз.

Метнулася до хати, щоб прихопити свій клуночок. Там була непочата хлібина.


Тепер можна, – тихо сказала.


Я піду перший. Щоб тобі не так страшно було.
Без пригод вони пройшли підземеллям аж до самої річки.


Тут десь має бути прив’язаний човен, – сказав собака.


Зле, що у нас нема хоча б маленького ліхтарика.


Нема. А де ти його візьмеш? Та ти не журися. А нащо мені мій со­

бачий нюх? Ти почекай. Я зараз. Та й пішов вздовж річки.
– Є! Знайшов! Гав-гав! Не був би я собакою, якби не знайшов. Сіли у човен.

За течією пливти легше. Але нас там скорше шукатимуть. А ми по­пливемо проти течії. Важче пливти, зате надійніше. Нас кинуться шука­ти вранці. За той час ми вже далеко звідси будемо.


І звідки ти все це знаєш? – здивувалася дівчинка. – Ти міркуєш, як людина.

– А я ж хіба не серед людей жив?
Та легко сказати, а важко зробити. Бо скільки там сил у тендітних дівочих руках. А вміння ніякого. Ще ж треба було долати силу і спротив прудкої течії. Спершу їх таки зносило вниз по течії, потім їхній човник майже хлюпався на місці. Улянка ледве не плакала від свого безсилля, адже Бровко аж підвивав, що не може дівчині нічим допомогти.
– Але ми мусимо, мусимо звідси вибратися, – переконувала себе Улян­ка. Поступово вона набувала вправності і по якімсь часі вже орудувала веслами, як справжня веслярка.

Пливемо, песику. Пливемо.
І наче менше боліли її руки і плечі.


Мені жаль, що я нічим не можу тобі допомоги.


А ти й так вже допоміг мені. Якби не ти, то я сама нізащо не вибра­

лася б з тієї пастки. Сходило сонце.
– Незабаром нас вже шукатимуть, – сумно сказала Улянка.
– Не так швидко. Вони люблять довго спати. Та й другого човна у них нема. Доки ще вони його знайдуть.

А береги обабіч круті та скелясті. Де ми приб’ємося з нашим човном?


А он дивися зліва. Там берег пологий.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 − 4 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.