Казки бабусі Тетяни


А чому ж не знає? Дядечко місяць все знає. Він не раз обертався хлопчиком і сидів у тебе на воротях та й грав на своїй чарівній сопілочці, навіваючи тобі гарні сни.

– Ой, а я не бачила.


Бо ти спала. Ти спала і посміхалася. Так дядько місяць казав. Ти спала, а він підглядав за тобою. Якось навіть прогнав якийсь страшний примарний сон, що хотів тобі приснитися.

– Ой, аж страшно.


А чого боятися? Дядько місяць добрий і зовсім нестрашний. Він не зробить кривди нікому.


Послухай, зірочко, мені пора вже йти додому, а то мама буде пере­живати, де я поділася.


То ходімо.


А, як же я тебе візьму, коли ти гаряча?


А ти мене в хусточку загорни, а потім поклади в рюкзачок. Ганнуся вже хотіла йти.


А квіти? – нагадала зірочка.


Ой, я про квіти зовсім забула.


Це ж для мами?


Так, для мами.


Все, що для мами, не можна забувати. Бо мама – то твоя зірочка.


Чарівна?


Ясна річ, що чарівна. Хіба ж ти того не знала? Коли дитина захворіє, як ти думаєш, хто її лікує? Не лікар, не пігулки, а мама. Покладе руку на голову – і відразу легше стає.


Ой, це правда. Я й сама не раз помічала. А ти, зірочко, звідки про все це знаєш?


Знаю вже. Я багато чого знаю. Та ходімо вже. Тільки, чуєш, про мене ти поки що нікому не кажи. Нікому-нікому. Поки що. А там побачимо.


Я думаю, що мамі можна. Та й татові.


Поки що не треба.

Ганнуся поспішала. Вона загаялася і тепер сливе не бігла додому. А назустріч їй Петрик – двійочник, розбишака і хуліган. Дівчинка зрозуміла, що зараз чіплятиметься. А Петрик і справді мав бажання помститися Ганнусі. За що? А нізащо. За те, що відмінниця, що книжки читає, що гарно малює, і за те врешті-решт, що йде сама. У Петрика десь там вору­шилося сумління: Ганнуся до нього ніколи не прискіпувалася, не стави­лася зверхньо. Дівчинка завжди була готова йому допомогти, але Петрик не потребував допомоги: вчитися він не хотів. Якось раз він у неї навіть задачу списав. Але це було тільки раз. От-от! Тільки раз! А чому тільки раз? Бо вона тоді йому сказала:


Давай я буду тобі допомагати, щоб ти не списував уроки, а сам вчив­ся. Ти ж розумний хлопець, а клеїш з себе дурня. Давай?


Ага, розумна яка! Та щоб я кипів над уроками, як другі? Та ніколи в житті!


Це тільки спочатку буде важко. Поки в колію не увійдеш. А далі легше буде.


А навіщо мені вчитися? – сказав тоді Петрик.


Нехай дурні вчаться. А я собі тим часом краще у футбол пограю.


Послухай, а ким ти у житті збираєшся бути?

Хлопчик повагався, наче роздумував, чи варто тому дівчиськові каза­ти, ким він збирається бути. А потім все ж гордо так кинув:
– Я буду бізнесменом. А бізнесмену не треба вчитися.

Ти помиляєшся. Бізнесмену також вчитися треба. Ще й як треба. Все зважувати, прораховувати.


А я тебе, розумну, до себе на роботу візьму. От і будеш мені все зва­жувати та прораховувати.

Отой хлопчик йшов тепер Ганнусі на зустріч. Йшов, йшов, а в най­вужчому місці, де не можна було розминутися, став, прийняв бойову позу. Чекав, доки Ганнуся підійшла до нього.

Ну? Відмінниця! Квіточки несеш! Улюблена доня любій мамі!


Чого ти в’язнеш? Я ж тебе не зачіпаю. Дай пройти.


А я не хочу.

І вже хотів вибити квіти з рук дівчинки. Та ойкнув і відскочив у самі будяки та кропиву.

Чим ти колешся?


Та нічим я не колюся.


А я сказав: колешся.


Та ж у мене нічого нема. Ти ж бачиш.


А я сказав…

І хлопчик знову хотів вдарити дівчинку по руках, щоб вибити у неї квіти. І знову його відкинуло. Цього разу у кущі глоду.

А тепер чимось обпекла, а каже, що нічого у неї нема. Брехунка.


Ну я ж до тебе не лізу. Ти перший.


Перший, другий! Ну розказуй, що там у тебе таке. Бо не пропущу.

– Тільки спробуй. Це вид спорту такий. Застосовується проти хуліганів. Пропусти, бо мені ніколи.
– А я…
Та хлопчик не встиг доказати. Цього разу він впав у саму кропиву. А Ганнуся пішла собі, щось наспівуючи.

Ну чекай! Я ж тобі в школі пригадаю. Відмінниця!
А коли відійшли вже далеко, Ганнуся сказала:


Дякую тобі, зірочко. Я відразу зрозуміла, що це ти мені допомогла.


Не люблю, коли сильніший збиткується над слабшим. Коли розуму бракує, а є лише сила, тоді нічого доброго з такої людини не виросте.


У Петрика є і сила, і розум. Просто він ледачий. А ще у нього тато бізнесмен. Хороший чоловік. Просто синові забагато грошей на всякі триньки дає. От Петрик і хизується, наче він ті гроші сам заробив. І не вчиться.

– Що не вчиться, то дуже зле.


І не вчится. І вчителів зневажає, з однокласниками не мирить­ся. Я пробувала йому допомогти – не хоче. Вже й не знаю, як на нього вплинути.

Мама побачила квіти і сплеснула руками.


Я так і подумала: якщо нема моєї Ганнусі, то вона по квіти пішла. Не роби так, доню. Я ж переживаю.

– А чого переживати? Що зі мною станеться?


Ну, не знаю. Всякі люди по лісу вештаються. Та добре вже. Їж та йди трохи погуляй.


Ні, мамо. Я спершу уроки зроблю.


Після школи треба відпочити.


А я відпочивала, доки додому йшла, доки квіти рвала.

Вже хотіла йти, та зупинилася на порозі.


Мамо, а ти багато казок знаєш?


Та не сказати б, що багато, але трохи знаю. Та ти вже й сама читати вмієш – то можеш собі прочитати яку захочеш казку.

– Та, ясна річ, що можу. Але не всі казки є у книжках.


Ну… Не всі. Однак дуже багато. Доки виростеш, то всіх і не перечитаєш.


Скажи, мамо… А тобі ніколи не доводилося чути чи читати казку про зірочку?


Про яку зірочку?


Та про звичайну небесну зірочку, що сяє поряд з місяцем.
Мама задумалася.


Либонь, що ні. А втім… Колись давно, ще коли я була мала, мені моя бабуся розказувала одну цікаву казку. Про зірочку. Я потім шукала ту казку в книжках, та так і не знайшла.

– Мамочко, а ти могла б мені ту казку розказати?


Не знаю. Я, мабуть, її вже забула. Це ж було так давно. Я тоді була ще зовсім маленька.

– А ти спробуй пригадати.


Спробую, та не знаю, чи це мені вдасться. А чому тебе так зацікавила казка про зірочку?


Не знаю. Так чомусь…


Е, дочко, щось ти не договорюєш. Якась таємниця?
Ганнуся почула, як в її рюкзачку заворушилася зірочка.
«Не можна, не можна нічого розказувати, – подумала дівчинка. –

А я – справжнє патякало». Мама помітила, як розгубилася її Ганнуся.

Ну добре, добре. Я не розпитую. Бережи свою таємницю. Таємниця має бути у кожної людини. Так цікавіше.

– Мамочко, а ти розкажеш мені казку про зірочку?


Якщо пригадаю, то розкажу. Коли ти спати лягатимеш. Як колись, коли ти ще зовсім маленька була і читати не вміла.

Ганнуся робила уроки, потім бавилася з дівчатками, дивилася муль­тики, щось читала, та сьогодні, як ніколи, дівчинка з нетерпінням чека­ла, коли вже нарешті настане вечір. Ганнуся все поглядала та й погля­дала на сонечко, а воно сьогодні чомусь не хотіло та й не хотіло лягати спати. Як навмисне.

Нарешті вечір. Повіяло прохолодою. Мами стали кликати додому своїх дітей. Ось і Ганнусю вже кличе мама.
«Треба йти. Скоренько вечеряти, вмиватися і лягати. Цікаво, чи при­гадала мама казку про зірочку. Думаю, що пригадала».
– Скоріше лягай, – сказала мама після вечері. – Я казочку буду тобі розповідати. Про зірочку. Як ти просила. Я її таки пригадала.
Вмостилася дівчинка у ліжечку та й приготувалася слухати.
«Аби тільки не заснути, – думала Ганнуся. – Як колись не раз бувало,
коли я маленька була. Власне, казки для того й розказуються, щоб дити­на засинала». А мама сіла на стільчику та й почала:
– Жила, кажуть, колись на світі бідна дівчинка-сирітка. При мачусі жила. Дуже важко їй жилося. Мачуха її била, куском хліба докоряла, до непосильної роботи заставляла, – звісно, мачуха.
Якось погнала Маруся пасти. Сидить у траві, віночок плете, щось собі думає. – Дівчинко, дівчинко, – хтось кличе. Наче ж її. Оглянулася Маруся – а нікого немає.
– Сюди дивися, – чує дівчинка голос. Подивилася – а в траві щось
блищить, аж сяє. «Як у мене, – подумала Ганнуся. – Це зірочка».

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 − one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.