–
А що деревичків шукати? Вони нам не покажуться.

–
То й правильно. Ми перед ними завинили.

–
Деревички ж думають, що це ми про них розказали.

–
І Мака ми вже більше не побачимо. Такий прикольний хлопчик. І раптом вони почули якийсь писк. Чи то пташка якась, чи…

–
Ні, то не пташка, то Мак!

–
Де ж він? Я його не бачу.

–
І я не бачу. Але чую.

–
Може він знову став невидимим?

–
Мак, Мак! Де ти?

–
Я тут!

І вони побачили його. Мака несла маленька дівчинка. Зовсім ма­ленька. Як лялька. Але вона… Летіла!
–
Дивися, Славку. Ніколи не думав, що такі дива є у нашому лісі.

–
Це Мишко і Славко, – загукав Мак – вони хороші хлопці.

–
А вони нас ловити не будуть?

–
Не будуть. Не будете, хлопці, нас ловити?

–
Не будемо, не будемо.

–
Ми йдемо в гості до знайомої казкарки. Ходімте з нами, – запропо­нувала Ласка.

– А казкарка не розсердиться, що ми прийдемо непрошені?

–
Ні, не розсердиться. Вона добра. Мені так здається, що вона взагалі не вміє сердитися.

Цього дня у мене було гамірно. Гості були несподівані, але дуже бажані. Найбільше витьохкував Мак. Ласка намагалася його зупинити, але то була марна справа.
– Хлопці, хлопці, а ви мені ще принесете цукерку?
–
Ми навіть не питаємо, де ви зараз живете. Ми не хочемо наражати вас на небезпеку. Так якось вийшло…

–
Це не наша вина, та нам однак ніяково.

–
То ви цукерок більше не принесете? Шкода. Вони такі смачні.

–
А ми от що зробимо: ми цукерки принесемо до казкарки. А ви з Ласкою будете в гості приходити і ласувати цукерками. Якщо пані казкарка дозво­лить, то ми теж будемо інколи заходити.

–
Я вам завжди буду рада, – сказала я. І це була правда.

–
Тільки будьте обачні. Бо люди всякі бувають.

–
Ми будемо обачні.
Було вже пізно. У моє вікно заглядав вечір і … Лісовик.

як Повернути

Любов ПринЦесі

Коли народилася маленька принцеса, король і королева були дуже щасливі. Вони назвали дівчинку Зоряною і на честь її народження влашту­вали велике свято з музикою і танцями. На свято були покликані сусідні королі і принци, придворна знать і навіть прислуга. А також поклика­ли всі видимі і невидимі сили з світу казок: всякі казкарі, чарівники та їхні помічники, а ще добрі феї з усіх казок, вже придуманих і ще непридуманих.
– А хіба таке може бути? – спитають цікаві.
–
Ще й як може, – відповім я, бо знаю те від одного знайомого чарівника. Покликали, здавалося, всіх, кого треба було, може кого й не конче треба було кликати, а от фею розбрату не покликали, бо ніхто не вважав, що вона належить до добрих фей. Так воно і є, бо розбрат не потрібний ні в родині, ні в королівстві, – ніде. Не на жарт розгнівалася фея розбрату. А була вона злостива і мстива, і довго пам’ятала зло.

–
Ну почекайте. Ви ще пошкодуєте, що мене не покликали, – сказала фея і стала придумувати, яку б пакість зробити маленькій принцесі. Зро­билася вона невидимою та й тихенько прокралася в дитячі покої. Прин­цеса спала, дрімала і її няня. Підійшла фея до колиски і тихо шепнула:

– Ти матимеш все, маленька принцесо, все, окрім любові. Ні ти нікого не любитимеш, ні тебе ніхто не любитиме.
Сказала так і зникла.
Росла принцеса. Все у неї було: і найдорожчі іграшки, і найкращі
сукні, і коштовні прикраси, а ось… Якось так склалося, що ніхто її не любив: ні король, ні королева, ні оточуючі. Ну оточуючі – нехай би собі. Але, щоб король і королева не любили своє дитя – аж диво брало. Як таке могло бути? Та ніхто над тим не задумувався, бо королі рідко над чим за­думуються. Хіба що кухарки на кухні тихо між собою дивувалися.
–
Та дитина якась не така, не схожа на інших дітей. Не посміхається, ні до кого не тягне рученята, навіть до тата і мами.

– Сказано – принцеса.

–
То й що, що принцеса? Однак же дитина. І мала б бути така, як всі діти. А вона якась неправильна.

– Тихо будь, бо, коли почує хтось, то буде тобі за твій дурний язик. Не нам про те судити.
Оглянулися та й замовкли.
Час минав швидко. Бо коли той час минає безтурботно, коли жи­веш у розкоші, а головне – коли тобі їсти не хочеться, час летить особ­ливо стрімко.
Ось вже й доросла принцеса до літ, коли вже і про заміж час поду­мати. Король спадкоємця чекає. Поки він ще при силі та при здоров’ї, мусить того спадкоємця виховати, до розуму довести, навчити всього, що мусять знати принци і королі. Стали до принцеси женихи з’їжджатися. Та все принци, та все царевичі з ближніх і далеких країв. Були серед них і красені, і не дуже. Були високі та кремезні, були високі та стрункі, були й низькорослі та опецькуваті, – словом, як кажуть, до кольору і до вибору. А принцеса що? А нічого. Подивилася, подивилася на всіх, сте­нула плечима та й пішла собі геть, нікому нічого не сказавши. Всі були вражені такою поведінкою принцеси, та що вдієш, коли у принцеси вдача така? Принцесам все можна. Та ще, якщо вже чесно признатися, нікому та принцеса до душі не прийшлася. Подивилися женихи, погостювали та й роз’їхалися. А в королівстві і далі все потекло своїм руслом: бали з танцями, полювання, поїздки за моря – як прийнято у королів. Головне – аби тільки не гірше , як у других. Про таке не годилося навіть ненароком подумати, не те, що сказати.

Минав рік за роком, а в королівстві було все без змін. У принцеси вік до межі підходить – заміж пора. А принцеса собі нічого. Бавиться, пустує, на ба­лах танцює та й байдуже їй, що король з королевою не на жарт зажурилися.
– Хоч за свинопаса її віддавай, – казав король дружині.
–
А ти гадаєш, свинопас її взяв би? А навіщо свинопасу така дружи­на? Що гарна – то так. Але ж нездатна ні до якої роботи. Ні, ти їй принца шукай. Хто ще у нас не бував?

– Та, либонь, всі були. Ні вона нікого собі не вибрала, ні її ніхто.

–
Ти, королю, як собі хочеш, але тут без чаклування не обійшлося. Треба у магів питати.

–
Дурниці! – гарикнув король. – Де ж таке видано, щоб король з ма­гами радився в такій делікатній справі?

–
Але ж маги у нас при дворі є. Навіщо? Ми їх утримуємо, золотом їм платимо, а вони нічого не роблять.

–
Ну… То правда. Я якось про те ніколи не думав. І справді, навіщо ті маги? Але так було у мого батька, так було, либонь, у діда, то й я не став нічого міняти. А тепер…

– А тепер подумай і порадься з ними.
Та маги за довгі роки своєї бездіяльності так розледачіли, що й ма­гами вже не були: чого не знали та не вміли, а все решта забули. Були здивовані, що король їх покликав, а почувши, переглядалися та пле­чима знизували. Ну чого там? Вони могли, скажімо, жабу обернути на кішку чи навпаки, а ще викликати якогось привида, щоб панночок на­лякати. Це вони могли. А щоб такими серйозними справами займатися – ні, вибачайте, це не для них. Тут можна і в халепу ускочити. А що, коли раптом принцеса обернеться на жабу, а назад принцесою стати не за­хоче? Ні вже, хай король і не просить. І золото нехай не обіцяє. Вони на таке й не вчилися.
Коли король сидів, підпершись рукою, і виглядав особливо засму­чений, до нього підійшла дівчина Улянка. Вона, казали, з України була. А там дівчата особливі. Вони гарні, працьовиті і тямковиті. Уляна прислуговувала принцесі. Була б їй і за добру приятельку, та принцеса не могла такого припуститися. Як можна! Адже це прислуга! А вона ж таки принцеса!

Ота сама Улянка підійшла до короля та й сказала:
–
Я не питаю, королю, про твою журбу. Сама знаю. Дозволь мені, ве­личносте, у світ піти та у когось з розумніших спитати, як нашому лихові зарадити.

– А тобі ж яке лихо?

–
Шкода принцесу. Хоч вона не раз мене і кривдила нізащо, дурнісінько, та однак шкода.