Казки бабусі Тетяни


А що деревичків шукати? Вони нам не покажуться.


То й правильно. Ми перед ними завинили.


Деревички ж думають, що це ми про них розказали.


І Мака ми вже більше не побачимо. Такий прикольний хлопчик. І раптом вони почули якийсь писк. Чи то пташка якась, чи…


Ні, то не пташка, то Мак!


Де ж він? Я його не бачу.


І я не бачу. Але чую.


Може він знову став невидимим?


Мак, Мак! Де ти?


Я тут!

І вони побачили його. Мака несла маленька дівчинка. Зовсім ма­ленька. Як лялька. Але вона… Летіла!

Дивися, Славку. Ніколи не думав, що такі дива є у нашому лісі.


Це Мишко і Славко, – загукав Мак – вони хороші хлопці.


А вони нас ловити не будуть?


Не будуть. Не будете, хлопці, нас ловити?


Не будемо, не будемо.


Ми йдемо в гості до знайомої казкарки. Ходімте з нами, – запропо­нувала Ласка.

– А казкарка не розсердиться, що ми прийдемо непрошені?


Ні, не розсердиться. Вона добра. Мені так здається, що вона взагалі не вміє сердитися.

Цього дня у мене було гамірно. Гості були несподівані, але дуже бажані. Найбільше витьохкував Мак. Ласка намагалася його зупинити, але то була марна справа.
– Хлопці, хлопці, а ви мені ще принесете цукерку?

Ми навіть не питаємо, де ви зараз живете. Ми не хочемо наражати вас на небезпеку. Так якось вийшло…


Це не наша вина, та нам однак ніяково.


То ви цукерок більше не принесете? Шкода. Вони такі смачні.


А ми от що зробимо: ми цукерки принесемо до казкарки. А ви з Ласкою будете в гості приходити і ласувати цукерками. Якщо пані казкарка дозво­лить, то ми теж будемо інколи заходити.


Я вам завжди буду рада, – сказала я. І це була правда.


Тільки будьте обачні. Бо люди всякі бувають.


Ми будемо обачні.
Було вже пізно. У моє вікно заглядав вечір і … Лісовик.

як Повернути

Любов ПринЦесі

Коли народилася маленька принцеса, король і королева були дуже щасливі. Вони назвали дівчинку Зоряною і на честь її народження влашту­вали велике свято з музикою і танцями. На свято були покликані сусідні королі і принци, придворна знать і навіть прислуга. А також поклика­ли всі видимі і невидимі сили з світу казок: всякі казкарі, чарівники та їхні помічники, а ще добрі феї з усіх казок, вже придуманих і ще непридуманих.
– А хіба таке може бути? – спитають цікаві.

Ще й як може, – відповім я, бо знаю те від одного знайомого чарівника. Покликали, здавалося, всіх, кого треба було, може кого й не конче треба було кликати, а от фею розбрату не покликали, бо ніхто не вважав, що вона належить до добрих фей. Так воно і є, бо розбрат не потрібний ні в родині, ні в королівстві, – ніде. Не на жарт розгнівалася фея розбрату. А була вона злостива і мстива, і довго пам’ятала зло.


Ну почекайте. Ви ще пошкодуєте, що мене не покликали, – сказала фея і стала придумувати, яку б пакість зробити маленькій принцесі. Зро­билася вона невидимою та й тихенько прокралася в дитячі покої. Прин­цеса спала, дрімала і її няня. Підійшла фея до колиски і тихо шепнула:

– Ти матимеш все, маленька принцесо, все, окрім любові. Ні ти нікого не любитимеш, ні тебе ніхто не любитиме.
Сказала так і зникла.
Росла принцеса. Все у неї було: і найдорожчі іграшки, і найкращі
сукні, і коштовні прикраси, а ось… Якось так склалося, що ніхто її не любив: ні король, ні королева, ні оточуючі. Ну оточуючі – нехай би собі. Але, щоб король і королева не любили своє дитя – аж диво брало. Як таке могло бути? Та ніхто над тим не задумувався, бо королі рідко над чим за­думуються. Хіба що кухарки на кухні тихо між собою дивувалися.

Та дитина якась не така, не схожа на інших дітей. Не посміхається, ні до кого не тягне рученята, навіть до тата і мами.

– Сказано – принцеса.


То й що, що принцеса? Однак же дитина. І мала б бути така, як всі діти. А вона якась неправильна.

– Тихо будь, бо, коли почує хтось, то буде тобі за твій дурний язик. Не нам про те судити.
Оглянулися та й замовкли.
Час минав швидко. Бо коли той час минає безтурботно, коли жи­веш у розкоші, а головне – коли тобі їсти не хочеться, час летить особ­ливо стрімко.
Ось вже й доросла принцеса до літ, коли вже і про заміж час поду­мати. Король спадкоємця чекає. Поки він ще при силі та при здоров’ї, мусить того спадкоємця виховати, до розуму довести, навчити всього, що мусять знати принци і королі. Стали до принцеси женихи з’їжджатися. Та все принци, та все царевичі з ближніх і далеких країв. Були серед них і красені, і не дуже. Були високі та кремезні, були високі та стрункі, були й низькорослі та опецькуваті, – словом, як кажуть, до кольору і до вибору. А принцеса що? А нічого. Подивилася, подивилася на всіх, сте­нула плечима та й пішла собі геть, нікому нічого не сказавши. Всі були вражені такою поведінкою принцеси, та що вдієш, коли у принцеси вдача така? Принцесам все можна. Та ще, якщо вже чесно признатися, нікому та принцеса до душі не прийшлася. Подивилися женихи, погостювали та й роз’їхалися. А в королівстві і далі все потекло своїм руслом: бали з танцями, полювання, поїздки за моря – як прийнято у королів. Головне – аби тільки не гірше , як у других. Про таке не годилося навіть ненароком подумати, не те, що сказати.

Минав рік за роком, а в королівстві було все без змін. У принцеси вік до межі підходить – заміж пора. А принцеса собі нічого. Бавиться, пустує, на ба­лах танцює та й байдуже їй, що король з королевою не на жарт зажурилися.
– Хоч за свинопаса її віддавай, – казав король дружині.

А ти гадаєш, свинопас її взяв би? А навіщо свинопасу така дружи­на? Що гарна – то так. Але ж нездатна ні до якої роботи. Ні, ти їй принца шукай. Хто ще у нас не бував?

– Та, либонь, всі були. Ні вона нікого собі не вибрала, ні її ніхто.


Ти, королю, як собі хочеш, але тут без чаклування не обійшлося. Треба у магів питати.


Дурниці! – гарикнув король. – Де ж таке видано, щоб король з ма­гами радився в такій делікатній справі?


Але ж маги у нас при дворі є. Навіщо? Ми їх утримуємо, золотом їм платимо, а вони нічого не роблять.


Ну… То правда. Я якось про те ніколи не думав. І справді, навіщо ті маги? Але так було у мого батька, так було, либонь, у діда, то й я не став нічого міняти. А тепер…

– А тепер подумай і порадься з ними.
Та маги за довгі роки своєї бездіяльності так розледачіли, що й ма­гами вже не були: чого не знали та не вміли, а все решта забули. Були здивовані, що король їх покликав, а почувши, переглядалися та пле­чима знизували. Ну чого там? Вони могли, скажімо, жабу обернути на кішку чи навпаки, а ще викликати якогось привида, щоб панночок на­лякати. Це вони могли. А щоб такими серйозними справами займатися – ні, вибачайте, це не для них. Тут можна і в халепу ускочити. А що, коли раптом принцеса обернеться на жабу, а назад принцесою стати не за­хоче? Ні вже, хай король і не просить. І золото нехай не обіцяє. Вони на таке й не вчилися.
Коли король сидів, підпершись рукою, і виглядав особливо засму­чений, до нього підійшла дівчина Улянка. Вона, казали, з України була. А там дівчата особливі. Вони гарні, працьовиті і тямковиті. Уляна прислуговувала принцесі. Була б їй і за добру приятельку, та принцеса не могла такого припуститися. Як можна! Адже це прислуга! А вона ж таки принцеса!

Ота сама Улянка підійшла до короля та й сказала:

Я не питаю, королю, про твою журбу. Сама знаю. Дозволь мені, ве­личносте, у світ піти та у когось з розумніших спитати, як нашому лихові зарадити.

– А тобі ж яке лихо?


Шкода принцесу. Хоч вона не раз мене і кривдила нізащо, дурнісінько, та однак шкода.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

twenty + 2 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.