Казки бабусі Тетяни


Звідки ти прийшла до мене, дівчино?


З віків.


Чому ж забрела до мене?


Бо місяць вповні.


А до чого тут місяць?


Не знаю. Мені просто захотілося на нього подивитися – і я прийш­ла. З твого вікна його добре видно.


Скажи… Ти хочеш, щоб я про тебе написала?


Так. Хочу.


Скажи… А в чому ти миєш свої коси?


В любистку.


А як тебе звати?


Не знаю. Ти маєш дати мені ім’я – і я оживу. Ти ж знаєш… Я ніби є – і ніби мене нема. А коли ти напишеш про мене, то я оживу і ще довго буду жити.

– І все-таки… До чого тут місяць? Особливо, коли він вповні…


Просто він володіє магією і піднімає з глибин все, що йому зама­неться. З глибин душі – емоції, як он у тебе, з глибин віків… Підняв ось… Мене. Він хоче, щоб ти про мене написала.


Але про таких дівчат написано вже багато. Письменниками, поета­ми, драматургами. Безсмертні твори, шедеври. Я краще не напишу.


Але про мене ще не писав ніхто.


То ти Настуня?


Не знаю. Може.


Це ім’я гарне? Тобі подобається?


Так. Я вже починаю його відчувати і… Оживаю.


Сідай, Настуне.


Ні, я буду отак стояти і дивитися на місяць.


Але ж ти не зможеш отак весь час стояти, доки я про тебе писатиму.


Я буду робити все, що ти мені скажеш. А зараз… Можна мені ще трошки постояти і подивитися на місяць? Я так давно його не бачила. А це неприпустимо. Бо я – місячна дівчина.

– Стій собі. І дивися, якщо хочеш.
Я повертаюся до музи, що, невидима, принишкла у кутку.


Ну, як тобі?


Якась химера.


Ну чому химера? А по-моєму, дівчина – як дівчина. А коси! Ти тільки глянь, які в неї коси.


Що ж… Коси – як коси. В її час такі коси не були дивом. Тоді всі дівчата пишалися косами. Але це лише до заміжжя. А потім коси під хустку – та й молодичка. Як там у пісні співається?

Ой червоний бурячок, – Зеленая гичка. Вчора була дівчинонька, Нині молодичка.


Тихо. Чуєш? Либонь, хтось гукає. Хто б то міг бути?


Настуню! Настуню!


О, то мати мене кличе.

– Вона також прийшла… З глибини віків? Її ж, здається, ніхто не кликав?
– Вона за мною прийшла. Я тут загаялася, а вона мене шукає.
Увійшла ставна повновида жінка і спинилася навпроти Насті, на нас з музою не звертаючи ніякої уваги. Наче нас тут і не було.

Насте! Ти чуєш, Насте? Ну чого ти тут стовбичиш, як фігура при дорозі?

– Мамо, місяць вповні. Гляньте, як гарно.


Овва! Диво яке! Місяця не бачила! Стоїть собі! Там же на тебе ста­рости чекають. Хіба забула? Сабура прийшов тебе сватати. Хіба забула? Хто без тебе рушники подасть?


Ніхто не подасть. І я не подам. Про мене, хоч ви самі йому рушники подавайте. Я ж вам вже казала, що я за нього не піду.

– Це вже було. Придумай щось новіше.


Все це старе, то правда. Але й нове водночас. Бо в кожної воно бо­лить по-іншому. Я ж вам сказала, що за Сабуру я не піду. Старий, брид­кий. Бачити його не можу.


Зате, багатий. Найбагатший в селі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − 7 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.