–
Я ж тобі казав, що приїду до тебе на баскому коні. Чи ти не вірила?
–
Не знаю. Може й вірила.
–
То може ти й не чекала мене?
–
Ні, чекала. Не дуже вірила, але чекала. І сварила себе не раз за те чекання, а все ж чекала.
– А чому ж сварила?
–
Бо дорослі чомусь менше вірять у казки, ніж діти. В дитинстві все здається вірогідним, а коли дорослішаєш…
–
Але ж я приїхав. Як обіцяв. На баскому коні. За тобою. То чи ти вийдеш за мене заміж?
–
Не знаю.
–
Чому ж ти й досі не знаєш? У тебе ж стільки років було для роздумів.
–
Я ж не сподівалася, що все настільки серйозно.
–
Серйозніше не буває. То як?
–
Я б, звичайно, погодилася. З радістю погодилася. Але…
–
Але що?
І хлопець від хвилювання підкинув догори свого футбольного м’яча.
–
Ой, – несамохіть вирвалося в Олі.
–
Злякалася, що я знову, як тоді, вікно розіб’ю? Не розіб’ю.
Дівчина посміхнулася.
–
А ти пам’ятаєш того хлопця, котрому ти свій м’яч подарував.
–
Аякже! Пам’ятаю. Хороший хлопець. Справжній товариш.
–
Знаєш, після того він змінився. Перестав пустувати, став добре вчитися. А зараз відомим футболістом став.
–
Я ж казав, що це справжній хлопець. Але ти мені не відповіла. Яке там у тебе «але»?
–
Я б хотіла жити не в казковому, а в нашому світі. Знаєш, у мене батьки…
–
Зрозумів. Нема питань. Тільки, будь така ласкава, не кажи, що там, де ми будемо жити, нема стадіону і ніхто не грає у футбол.
–
Ну чому ж… у Львові є прекрасний стадіон, і львівські «Карпати» зараз непогано грають. Я часом ходжу на футбол, як ти колись хотів.
–
Так ми з тобою будемо жити у Львові? Прекрасне місто. Майже казкове. Знаєш, я тут колись з левами розмовляв.
– З левами? Вони ж неживі. Як ти з ними міг розмовляти?
–
Хто тобі таке сказав, що вони не живі? Не вір. Живі-живісінькі. Я з ними розмовляв, як от з тобою розмовляю. Вони мені стільки цікавого розповіли. Звичайно, леви не з кожним будуть розмовляти. Але зі мною розмовляли. Словом, згода. Будемо жити у Львові. Гол!
І хлопець знову підкинув і зловив свій футбольний м’яч.
–
Але…