Казки бабусі Тетяни

У лісі, в дуплі сарого дуба жили маленькі лісові чоловічки, зовсім невеличкі деревички. Їх було достатньо, ціла велика родина, але вони були дуже маленькі, тому й поміщалися в дуплі старого дуба. Шкоди людям вони не робили. А щоб люди їх не турбували своєю надмірною цікавістю, лісові чоловічки найчастіше ставали невидимими та й мали собі спокій: люди, коли приходили в ліс, їх не помічали. Люди займали­ся своїми справами: збирали гриби, ягоди, а деревички – своїми. І ніхто нікому не заваджав. Старий дід деревик повчав:


З людьми нам краще не спілкуватися. Нічого доброго від них сподіватися не можна. Вони он які великі, а ми маленькі. Всі слухали­ся старого деревика. Так і жили. Та гірше було з малими деревичатами. Діти завжди цікаві: що у людей, що у деревиків. Цікавість і допитливість


справа добра, та інколи від того бувають і прикрощі. А головне – нічого тут не можна передбачити і застерегти.

Може деревички так і жили б, якби одного разу до лісу не завітали два хлопчики-школярики Мишко і Славко. Хлопчики були дуже допитливі. Мишко побачив велике дупло в старому дубі.

Давай подивимося, хто там живе.


Це небезпечно, – застеріг товариш. – Може там живуть змії.


Ніколи не чув, щоб змії у дуплі жили.


А може там живуть бджоли. Це теж дуже небезпечно. Вони навіть ведмедя можуть покусати.


Ми не ведмеді. Ми за медом до них не поліземо, то й вони нас не покусають.


А як ти бджолам поясниш, що ми не ведмеді і за медом не ліземо? Поки ти їм будеш щось пояснювати, вони тебе жик – і покусають.

– Ну, ти собі, як хочеш, а я таки загляну в дупло.
І Мишко поліз на дерево. Ще підтягнувся, ще… А от і дупло. Хлопчик заглянув і гукнув:
– Славку, а тут нікого нема. Даремно ти так боявся.
А найменше деревичатко – діти – завжди діти, що у людей, що у деревиків – обурилося та й запищало:
– Як це нікого нема? А ми? Тут є ми.
Бабуся деревчиха намагалася заспокоїти балакучого деревичка. Вони ж були невидимі. Та де там! Малому теж було цікаво поговорити з хлоп­чиками.

А чому ж я вас не бачу?


Бо ми – невидимки.

Вже й Славко заглядав у дупло.


Мишко, з ким ти тут розмовляєш? Я ж нікого не бачу.


Та й я не бачу. Але хтось там пищить. Та не просто пищить, а

розмовляє. Тільки тоненько так, як ліліпутик. І знову нахилився над дуплом.

Ану, малий, скажи ще що-небуть.


Ку-ку! Ви мене не бачите, а я вас бачу.
І до бабусі, що хотіла його якось загамувати.


Та, бабусю, це хлопчики. Вони нам шкоди не зроблять. Вони хороші.


Хлопчики якраз і можуть нам шкоду зробити. Ти собі навіть уявити не можеш, як це небезпечно розмовляти з людськими хлопчиками.


Послухай, малий, – обізвався Мишко. – А ви можете зробитися ви­димками?


Можемо, але тато нам не дозволяє.


А ти попроси тата.


Ні, він не погоджується.


Ми хочемо вас побачити. А то так нечесно: ти нас бачиш, а ми тебе ні.


Не хоче тато. А я сам ще не вмію. Ну, тато, ну зроби мене видимим. Це хлопчики хороші. Вони нам кривди не зроблять. Правда, не зробите?

– Та нізащо в світі не зробимо. От чесне слово.
І вони його побачили, маленькогого деревичка. Він був зовсім, як чоловічок, тільки дуже маленький. Замість брилика – шапочка жолудя, одяг з листочків та пелюстків квіток, черевички змайстровані з кори. Він був дуже веселий, вертлявий та прудкий. А вже пищав, а вже тішився, що нарешті має справжніх друзів – людських хлопчиків. Славко і Мишко також були раді такому цікавому знайомству.
– Ух ти! Який ти славний! Як гном.

Ні, я не гном. Я – деревик. Тільки ще маленький. Але я обов’язково виросту. Мене звати Мак.


Гарне ім’я.


А головне – коротеньке і його легко запам’ятати.


Послухай, Мак, ми тобі завтра цукерку принесемо. Ти цукеркку коли-небудь їв?


Ні, не їв. А що це таке?


Це – смакота.


Ми тобі завтра принесемо. Після школи. Чекай нас.


Добре. Я вас буду чекати.
І тут хлопці почули голос трохи нижчий і солідніший.


Тільки, хлопці, прохання до вас таке: ви нікому про нас не розка­зуйте. Нехай це буде таємниця. Бо ми знаємо, що хлопчики всякі бува­ють. І не дуже чемні також. Тоді нам доведеться шукати інше дупло. А це дуже складно. Особливо перебиратися. У нас багато маленьких дітей.

Славко і Мишко запевнили, що вони вміють берегти таємниці і нікому-нікому про деревиків не розкажуть. Наступного дня після школи Мишко і Славко, взявши кілька шоко­ладних цукерок, попрямували до дупла старого дуба.

А не мало цукерок? – засумнівався Славко.


Та що ти! Це для них цілий… Ящик. Ти ж бачиш, які вони маленькі.


Треба буде розгорнути, бо вони з тим собі ради не дадуть.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen + six =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.