Казки бабусі Тетяни


Як не бачила! Бачила! У Місяця в хатинці ховається.

Розсердився Змієнко. Як напружився, як натужився, так притьмом і до місяцевої хати долетів. Побачив те Місяць та й назустріч Змієнку вилетів.

Чого тобі тут треба, Змієнку-Гориниченку? А ну забирайся звідси!


Віддай мені Голубу Фею, тоді й заберуся.


Нізащо не віддам. Не хоче тебе дівчина. Чого в’язнеш?


Не хоче? Мене? Як це не хоче?


Отак. Не хоче та й усе.


Бути такого не може.


А от і може. Забирайся звідси, доки я богатирів не покликав.


А ти думаєш, що я тих богатирів боюся? Як торішнього снігу.


Не боїшся, то злякаєшся.
Розсердився Змієнко-Гориниченко та як закричить:


Та я… та я…

Пащу від неба до землі роззявив та й… та й проковтнув Місяць. Зля­калася Голуба Фея, що із-за неї Місяць загинув. А ще дужче злякалася місяцева мати та як заплаче:
– І що нам тепер на світі робити? І хто нам тепер вночі світити буде?
А легенькі білі хмаринки, що не раз милувалися Голубою Феєю, гомоніли між собою.

Яке нахабство! У нашому казковому царстві на таке досі ніхто не зважувався.


І де ті богатирі та чарівники? Чи сплять серед білого дня, чи боять­ся того урвителя?


І що нам тепер робити? Як нам бути без Місяця?


Ні, без Місяця вони не уявляли собі нічного неба і власного життя.

А що ж Змієнко? О, йому непереливки. А ви думали, що, проковтнув­ши місяць, можна й далі шугати у піднебессі? От і не вгадали. Нічого подібного. Місяць – це вам не камінчик і не млинець. І не такий він вже й маленький. І важкий, нівроку. Як тільки Змієнко його проковтнув, то так і гепнувся на землю. А висота ж таки чимала. Ох, і падіння було, скажу я вам. А тут вже й мешканців назбиралося – чи й не всі. Спершу серди­лися так, що аж страх. А побачивши, який жалюгідний вигляд мав той Змієнко, стали з нього сміятися. А він лежав, розпростертий і нещасний, і жалібно стогнав. У нього боліло все тіло, кожен м’яз. А тут ще Місяць в животі крутиться та й гукає:
– Гей, випустіть мене звідси. Тут дуже неприємно.
Та ще й… і хто таке видумав, що місяць холодний? Це неправда. Гаря­чий, аж пече. Ох, як пошкодував Змієнко, що зв’язався з тим Місяцем. Він би й сам не проти якось звільнитися від нього. Та як? А тут, пересміявшись, мешканці казкової країни стали й далі сердитися.


Але ж подумати тільки! Проковтнути Місяць! Яке нахабство! І як нам тепер його визволити?

– Та як! Розрізати живота – та й усе. А що з ним панькатися?


Ой, не треба різати живота, – запросився Змієнко, – може якось інакше.

Аж тут нарешті казкові лицарі примчали: Котигорошко, Іван Царен­ко, Іван-селянський син та ще Кирило Кожум’яка.

Та де ж ви, хлопці, валандаєтеся? – стали на них сваритися мешканці.


Чи ж не ваша справа наше царство охороняти?


Та ми собі в полі та на роздоллі лицарської науки доходили.

– Отаке! Вони собі бавляться! А у нас тут заледве разом Голубу Фею не вкрали. Місяць за неї заступився, так отой Змієнко взяв його і проковтнув.
– Хто? Ота дирява панчоха? Наш Місяць проковтнув? Та ми йому зараз…
Та й ну лупцювати Змієнка своїми могутніми палицями, та й ну ду­басити. Непереливки Змієнку. Терпів, терпів, а потім як закричить! Роз­зявив пащу від неба до землі, а місяць і вилетів.
– Спасибі вам, хлопці, що визволили мене, – зрадів Місяць та й пом­чав до річки купатися. Ледь живий, Змієнко лежав і відсапувався. Радів, що про нього на якийсь час забули – втішилися, що Місяць визволився. Відсапався Змієнко та й тихцем поволі відповз в кущі, а потім чимдуж, наскільки ще було його сил, давай тікати, доки хлопці-молодці за ним не зогляділися.
«А де ж мої харцизяки? – думав Змієнко. – Не що інше, як десь вдо­ма вже відпочивають, їдять вареники та про мене всякі жахітні історії розказують – страху на всіх наганяють. Ледачого батька діти! Лишили мене – і хоч би їм що! Ну почекайте, доберуся я до вас! А я ж і пропасти міг. А їм що? Назбирав мій татуньо приблуд всяких та й тішиться. Жод­ного надійного ні приятеля, ні слуги. Зброд всякий. От як щасливо додо­му повернуся, наведу порядок. Половину порозганяю, а решту заставлю батька на жаб обернути. Знатимуть! Так то воно так, але хто ж тоді біля нас ходитиме, хто нам служитиме? Ет! Потім розберемося. Зараз мені треба якось Чахлика Невмирущого розшукати. Хоч батько йому не дуже йме віри, але він таки наш. Тільки як ти його знайдеш, коли ти сам? В кого запитаєш?»

Не встиг Змієнко свою думку додумати, коли чує – наче грім гри­мить. Хотів заховатися, коли дивиться – баба Яга у ступі летить, пестом поганяє, помелом слід замітає. Став Змієнко гукати, вогнем пихкати, бабу Ягу кликати. Опустилася баба Яга на землю, загальмувала свою ступу та й сердито так до Змієнка:

Ну? Чого тобі? Розкричався!

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten + 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.