Казки бабусі Тетяни


То матимеш на горіхи.


Я? На горіхи? Не сміши, коте. Киць-киць! Іди сюди. Ти від мене од­нак не втечеш.


А я й не тікаю. Цього разу ти від мене тікатимеш.


Невже ти будеш зі мною битися?


Не битися, а боронитися.


Ха-ха-ха, – засміявся Чахлик і виліз із кущів. Кіт заліз на дерево і, коли Чахлик наблизився, стрибнув йому на голову і вп’явся в обличчя. Чахлик від несподіванки дико заверещав і чаклувати забув. А тут Маруся підіспіла зі своєю качалкою та й ну лупцювати Чахлика з усіх сил. І хоч дівчинка була невеличка і сил у неї було не так вже й багато, Чахлику та качалка дуже не сподобалася. Він спершу крутився на всі боки, а потім дременув так, що аж кущі за ним затріскотіли.


От і без чарівників впоралися, – задоволено сказав кіт, вишпортую­чи з-під нігтів Чахликове волосся.

– Але він ще може прийти.


Думаю, що не скоро він наважиться. На таке він не сподівався. За вдачею він страхопуд. Чахлик звик, що всі його бояться, і що ніхто проти нього не виступає. А як ти його качалкою! Я й сам такого від тебе не че­кав. І ти не злякалася?


Я за тебе злякалася.


Дякую тобі. Ти справжня Муруся.


Я так і не зрозуміла, чому він нас не зачаклував.


Не знаю. Слухай, а може він і чаклувати не вміє? Зробить страшні очі – і всі його бояться. От і все.


Бути такого не може.


А чому не може?


Ну… Він же Чахлик.


То й що, що Чахлик?


Всі його бояться. Всі думають, що він чаклун – тому Чахлик і ро­бить всякі пакості. Тільки й того, що невмирущий. От би знати ту його таємницю: як це йому вдається бути невмирущим? Але нехай там собі. Поки що. А знаєш, Мурусю, я б вже щось поїв. Щось я зголоднів.

– Ходімо, мій котику.
Та й пішли до хати.
І далі Маруся з котиком жили собі в мирі та злагоді, аж доки…
Якось Маруся поралася на подвір’ї. Поралася і щось тихенько

наспівувала. Коли дивиться – якась незнайома жінка зупинилася біля їхніх воріт. Одягнена як сільська бабуся, в білій хустині, у квітчастому фартушку, сперлася на вориння і пильно дивилася на Марусю. Не підозрюючи нічого лихого, дівчинка підійшла до старої, привіталася і спитала:

Ви щось хотіли, бабусю?


Я? Хотіла. Я хотіла знати, чи не в тебе часом живе мій чорний котик.


Ні, не в мене. В мене є чорний котик, але це мій котик.


А ти впевнена, що він твій?


Так. Він мій.


А чи не могла б я на ньгого подивитися?
Щось знайоме і неприємне було в обличчі тієї жінки.
«Вільда, – майнуло у голові. – Так. Це вона. І чого їй тут треба? І як

вона мене знайшла? Це Чахлик її навів. Не що інше».

Так ти покажеш мені свого котика? – наполягала Вільда. Лагідні нотки зникли з її голосу.


Ні, не покажу. А що вам до мого котика? Він не любить, коли на нього дивляться.

– Не любить! А хто б у нього питав, що він любить і чого він не любить?
Гострі очі Вільди перебігали по всьому подвір’ї. Здавалося, що вони можуть бачити навіть крізь стіни. Але кота поблизу не було. Він, мабуть, десь спав собі в холодочку. Раптом Вільда відчинила ворота, метнулася до дівчинки і міцно вхопила її за руку.
– Я вже давно за тобою стежу, неслухняне дівчисько. Я знаю, що у тебе живе мій кіт. Віддай його мені. Або сама йди до мене жити. Я навчу тебе нявкати і будеш замість кота. А мишей ловити сама навчишся, коли я тобі їсти не дам.


Пусти мене! Негайно пусти мене, бо…


Що «бо»? Я знаю, що твоїх батьків нема вдома. Я вистежила.

Тут із-за хати повагом вийшов кіт. Він почув голоси на подвір’ї і при­йшов глянути, що тут відбувається. Очі в нього були ще сонні – кота дой­мала спека. Весь він був такий мирний, такий домашній. Йому зовсім не хотілося бути агресивним. Він став, солодко потягнувся, але, побачивши Вільду, що смикала за рукав його Мурусю, кіт весь настовбурчився, наче справжній хижак.
– Ану відпусти Мурусю, – напустився він на Вільду. І зараз він аніскільки не скидався на лагідного мирного кота.

Тоді ходи до мене ти.


Що?


Якщо ти так любиш свою господиню, то…


Осміліла ти, Вільдо, я бачу. Дуже осміліла.

Баба Яга відпустила Марусю, і дівчинка відійшла аж до порога, але не ховалася. Стояла, готова кожної миті кинутися на допомогу котові. Та кіт раптом скорчив мирну і веселу мордочку, граційно вигнув спинку і сказав:

Послухай, Вільдо, ну навіщо нам сваритися? Ти знаєш, що жити я у тебе не буду. Тимпаче Муруся. Що про те говорити? Викинь дурне з голови.

– Ой, бідна ж я та нещасна!


Цить, Вільдо, не голоси. Мурусю, а завари-но, дівчинко, нам кави. Такої, знаєш, міцної. Я хоч і кіт, та каву міцну полюбляю. Знаєш, ото як збираєшся на нічне полювання, то випити філіжанку чорної міцної кави зовсім не зайве. Бадьорить, сил додає. Я тобі таке скажу: я родом зі Льво­ва. А у Львові каву дуже шанують. От і я також. А ось і Муруся з кавою. Неси, Мурусю, отуди на столик під грушкою. Там і сядемо. І тістечка при­несла? Молодець. Сідай, Вільдо. У Чахлика тебе кавою не пригостять.


Та де вже там! У Чахлика не те, що кавою, а й добрим словом не розживешся.


Розпогодься, не сурмонься, почувай себе, як вдома. Ніхто тут тебе не скривдить.

Утрьох сіли під грушкою. Кіт сьорбав каву та знай хвалив: яка то чор­на кава смачна та яка з Мурусі добра господиня.
– А як підросте, то ціни їй не буде. А заміж – хібащо за принца.


Мурко і Маруся сміялися. Незабаром і Вільда розвеселилася і за­була, з яким злим наміром вона сюди прийшла. Тоді Мурко й почав свою нехитру розмову.


От ти, Вільдо, жінка незлобива. Я знаю, то Чахлик тебе на всякі пакості підбиває. Ну навіщо тобі бути Бабою Ягою?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − 11 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.