Казки бабусі Тетяни

– Лети з вітром, повертайся з сонцем. Принеси пташину пісню, дівочу вроду нам на радість і на догоду.
Підхопив вітер ту пір’їну та й зникла вона з-перед очей. Злякався Данило, що не побачить він ні Цвірконі, ні пір’їни. А це ж такий дорогий спогад, спогад про дитинство, про той далекий час, коли малий Данилко майстрував годівнички для птахів. Не те, щоб хлопець не вірив, що Лек­сандра може допомогти Цвірконі. Просто він вже виріс і, як всі дорослі, втрачав віру в казку.
«Та чи й Цвірконя була колись? – думав Данило. – Чи може я все це сам собі вигадав? Тоді чого ж я тут? Заради чого я тоді залишив свою матір та й подався у світи? Не знаю… А морський цар? Химера якась та й годі».
Та Лександра перебила ті Данилові думки.

Е, парубче, так у нас з тобою нічого не вийде. Як же це так? Ти до­клав стільки зусиль, терпів всякі прикрощі в своїх мандрах, зважився навіть піти в гості до морського царя, а тепер втратив віру в казку, в пере­могу добра? Ні, хлопче, в перемогу добра треба вірити, бо інакше…

Та тут повіяв вітер і Цвірконя, вся пронизана сонячним світлом, майнула різнобарвними крилами. Перелякана і розвихрена, Цвірконя заспівала свою пісню, схвильовано і радісно. Заспівала і тут-таки сіла на плече Данилові.


Заховай мене, парубче. Вітер несе і мого ворога лютого, що і досі полює за мною.

– Бідна моя Цвірконя!
І Данило розгорнув свою куртку і, як колись, заховав Різноперку у себе на грудях. І зробив це вчасно, бо тут-таки і злий коршун з’явився.
– Де вона? Де? Вона тут мусить бути. Мусить бути.
І тут побачив Данила.


А-а, ти знову ховаєш її? Ні, цього разу живою вона звідси не поле­тить. Я вже занадто довго за нею полюю. І, як тій дрібноті і досі вдається тікати від мене?

Але тут заговорила Лександра.


Ти так захопився своїм полюванням, що нікого не бачиш довкіл. А вартувало розгледітися.


А-а, це ти, Лександро? Невже це ти?


Так, це я, розбійнику.


Скільки часу пройшло, а ти, наче й не змінилася зовсім.


Ні, я змінилася. Я за цей час, живучи на відлюдді, порозумнішала, сили набралася і тепер можу боротися з тобою.

– Зі мною? Ха-ха!


Так, з тобою, негіднику. Бо тебе треба подолати. Бо в тобі зібралося все зло людства.

Тут коршун вдарився об землю і став кремезним, міцним чоловіком. Тільки очі його не мінялися: були хижі і люті.


Жартуєш, дівчино. Зі мною боротися не так просто, як ти собі думаєш. Ти проти мене заслабка. І ти заслабкий, – вбік Данила. – Та найперше віддай мені Цвірконю. Я знаю, що ти її ховаєш.

Данило пронизав свого супротивника спопеляючим поглядом.
– Якщо я проти тебе заслабкий, то і ти проти мене не дуже сильний.
Сказав так Данило, а сам подумав:
«Я собі бравую, а пір’їни у мене нема».

– Ну, з тобою я легко впораюся, а от з Лександрою… Буде важко. Але й з Лександрою теж впораюся, бо моїй могутності немає меж.
Злий чарівник заходив колами проти годинникової стрілки, сиплячи зілля і щось промовляючи.
– Пильнуйся, Лександро, – гукнув сполотнілий Василь. – Він знову чаклує.

Нехай собі чаклує. Не бійся, Василю, – сказала Лександра. Вона стояла під деревом, притиснувшись до його стовбура. Була спокійна і посміхалася. Довго так чаклував злий чарівник, та в нього нічого не ви­ходило. Він зовсім вибився з сил.


Може досить? – посміхнулася Лександра. – Ти ж бачиш, що ти без­силий мені щось зробити. Це не колишні часи.

– Я? Безсилий? Ні, ти помиляєшся.
І ще швидше заходив по колу проти годинникової стрілки. Лександра тим часом стала повільно обертатися за годинниковою стрілкою. Все швид­ше і швидше оберталися вони обоє у протилежних напрямках. Данилові аж в голові крутилося.
– Стій, клята дівчино.
Та Лександра тільки посміхалася. Нарешті він сів і знесилено закрив лице руками.

А-а, боїшся сонячного світла. Ти думаєш, я не знаю твого справж­нього імені? Назвати?

– Не треба.


Я знаю, що ти того не хочеш. Бо, коли я назву твоє справжнє ім’я, тобі прийде кінець.


Ти перемогла. Визнаю. Тільки не треба називати вголос моє ім’я, бо тоді мені… Бо тоді я…


Так тобі й треба. Мені тебе не жаль. Бо добра на світі ти не зробив нікому. Зате зла наробив чимало. Я перемогла, та перемога моя ще непо­вна. Твоє ім’я – Морок. І це мають знати всі.

І сказала, як проспівала:
– Сонце світить, сонце сяє І тумани розганяє. Щоб добро кругом заквітло, Зникне морок, буде світло.
– А-а-а! – закричав чаклун і розвіявся, як туман, як… Морок. І крик його розстанув. Сонце засяяло яскравіше, засміялася морська хвиля, за­щебатало птаство. Данило розгорнув курточку.

Лети, Цвірконю, нема вже твого напасника.


Нема?

І Цвірконя вдарилася об землю, тут-таки ставши прекрасною дівчиною. Лександра подала їй руку, і вони обидві заходили навколо дерева.

Це дерево життя, – сказала Лександра. – Тепер нам не загрожує ніщо.


А чи не могли б ви, – знічено спитала дівчина, – чи не могли б ви якось допомогти нам з Данилом повернутися додому? Там наші мами…


Допоможу, аякже. Я й сама не збираюся залишатися на скельному острові. А ти, Василю?


Навіщо питаєш? Хіба ж не знаєш? Куди ти, туди і я. Ми з тобою, як риба з водою.


А тобі, Даниле, чи не сумно буде, що не треба буде захищати Цвірконю від лиходія?


Що ж… Це добре, що тепер її вже не треба ні від кого захищати.


А чи не сумно тобі з нею розлучатися?


Сумно, але ж… Таке життя.


Життя таке, яким його собі творять люди. А тобі, – затнулася Лек­сандра, бо не знала, як назвати дівчину.


Цвірконя…


Гануся. Я вже й сама заледве не забула своє ім’я.


А тобі, Ганусю, чи не сумно розлучатися з хлопцем, котрий заради тебе в далеку дорогу ішов, матір свою покинувши?


Я б вік з ним не розлучалася.


Тоді… Що ж ви? Дорослі ж давно.
Тут Данило осмілів дорешти і заговорив:


Чи любий я тобі, дівчино? Чи любий я тобі, красуне?


Був ти мені любий, як була я дрібною пташиною, вдвічі любий мені, як стала я дівчиною.


Коли так, то давай же ніколи не розлучатися. Будь мені вірною дру­жиною, а я тобі буду люблячим чоловіком. Поєдналися, обнялися, а Лександра з Василем радісно заплескали в

долоні. Лександра заспівала: Виглядай нас, мати, Із вікна – Їде твоя доня Не одна. Ой запали, мати, – Буде дим. Їде твоя доня З молодим.


Бачиш, я не забула. Я нічого не забула. А роки пройшли. Чи роки, чи віки…


Не звертай, Лександро, на сумне, – зупинив кохану Василь. – За­раз не про те йдеться. Ти починаєш життя з початку. Ти юна і прекрасна. І тобі вже час подумати про своє весілля. Про наше весілля.

Данило знічено втрутився в розмову.


Пробачте. Я просто хотів нагадати… Чи не час нам подумати про дім? Наші мами чекають.

– І справді, – отямилася Лександра. – Беріться за руки, щоб не розгу­
битися часом. І гукнула:
– Досить тобі, вітре, дерева ламати, дахи зривати, морські хвилі гро­мадити. Через гори і ліси нас додому віднеси.
Де не взявся вітер. Та не буревій лютий, а м’який і лагідний. Підхопив він обидві пари та й поніс їх через гори і ліси туди, де народилися вони і рос­ли. Тут розлучилися обидві пари, щоб колись знову неодмінно зустрітися.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

six + 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.